Новини
-
4 грудня
-
12:00
-
3 грудня
-
18:00
-
2 грудня
-
15:00
-
29 листопада
-
15:00
-
28 листопада
-
12:00
-
27 листопада
-
15:00
-
26 листопада
-
15:00
-
25 листопада
-
15:00
-
22 листопада
-
12:00
-
21 листопада
-
15:00
-
20 листопада
-
15:00
-
19 листопада
-
15:00
-
18 листопада
-
15:00
-
15 листопада
-
15:00
-
14 листопада
-
15:00
-
13 листопада
-
15:00
-
12 листопада
-
12:00
-
11 листопада
-
15:00
-
8 листопада
-
15:00
-
7 листопада
-
15:00
-
6 листопада
-
12:00
-
5 листопада
-
15:00
-
4 листопада
-
12:00
-
1 листопада
-
12:00
-
31 жовтня
-
15:00
-
30 жовтня
-
15:00
-
29 жовтня
-
15:00
-
28 жовтня
-
15:00
-
25 жовтня
-
15:00
-
24 жовтня
-
15:00
Пакт Молотова-Ріббентропа і суверенітет (Західної) України
Саме 23 серпня 1939 року відбулася подія, внаслідок якої були сформовані сучасні українські кордони на заході держави – в Москві підписали «пакт Молотова-Ріббентропа».
24 серпня в Україні відзначатимуть 31-й день незалежності і традиційно багато говоритимуть про суверенітет та територіальну цілісність. Але задля історичної ретельності, політичної об’єктивності та простої людської чесності святкування варто було б розпочинати напередодні. Адже саме 23 серпня 1939 року відбулася подія, внаслідок якої були сформовані сучасні українські кордони на заході держави. Те, що сьогодні Галичина, Волинь і Буковина є частинами України – це результат зовсім не акту Злуки, а «пакту Молотова-Ріббентропа».
Молодшим читачам, мабуть, варто нагадати, про яку історичну подію йдеться. Отже, 23 серпня 1939 року офіційно було підписано міжнародну угоду між ІІІ Рейхом і СРСР, яка формально була «пактом про ненапад» між двома державами. Від імені диктаторів – Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна – документ підписали міністри закордонних справ обох країн, тобто Йоахім фон Ріббентроп та В’ячеслав Молотов. Як виявилось дещо пізніше, окрім договору про неагресію було підписано ще й додатковий таємний протокол, що передбачав поділ територій або ж позбавлення незалежності суверенних держав: Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії і Фінляндії.
Внаслідок реалізації цього плану, який гітлерівська Німеччина почала здійснювати 1 вересня того ж року, а Радянський Союз підставив їй плече 17 вересня, колишні польські Східна Галичина і Волинь, а пізніше – румунська Північна Буковина та частина Бессарабії були приєднані до Української Радянської Соціалістичної Республіки, невід’ємної і несамостійної частини СРСР.
Третій Рейх зазнав поразки ще в 1945-му, Радянський Союз, а разом з ним і УРСР, припинили своє формальне існування у 1991-му, однак наслідки «пакту Молотова-Ріббентропа» є актуальними й досі. Тож, здавалось би, а для чого згадувати про нього зараз, коли це навіть не «кругла дата»? Причина в тому, що Україна нині теж опинилася в ситуації реальної загрози поділу території зовнішнім ворогом, або й позбавлення суверенітету взагалі. Тільки тепер, на щастя для України, агресор є один.
А однією з причин виникнення цієї загрози стало те, що українські еліти не вивчили історичних уроків. Наприклад, з того ж таки 1939 року. Здобувши незалежність практично без бою, українці вирішили, що події минулого можна залишити в минулому – без оцінки, без підсумування, без виправлення. Що без розрахунку з минулим можна проголосити себе цілком новою, необтяженою старими гріхами державою, суверенітет і територіальну цілісність якої всі повинні поважати апріорі. Але в міждержавних стосунках це так не діє – суверенність країни потрібно забезпечувати не словами, а вчинками. Якщо залишилися між державами якісь невирішені проблеми з минулого, їх потрібно вирішувати.
Таку непослідовну, а тому й невдалу спробу засудити пакт Молотова-Ріббентропа польські й українські парламентарі зробили ще шість років тому. Мова йде про документ, який Сейм Польщі ухвалив спільно з Верховною Радою України ще у 2016 році. «Ми, представники Сейму Республіки Польща та Верховної Ради України, спільно й одночасно приймаємо цю Декларацію Пам’яті і Солідарності, аби віддати шану мільйонам жертв, яких зазнали наші народи під час Другої світової війни, та засудити зовнішніх агресорів, що намагались знищити нашу незалежність» – було сказано в його преамбулі.
У цій Декларації обидва парламенти також привертали увагу до того, що пакт Ріббентропа-Молотова, який був укладений між двома тоталітарними режимами – комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною – призвів до початку Другої світової війни. Парламенти наголосили, що наслідком тих подій була окупація Польщі Німеччиною і Радянським Союзом.
Що ж, це все правда, але не вся. В самому тексті цього документу як «шило з мішка» повилазили певні невідповідності і недомовки. Наприклад, слова про «зовнішніх агресорів, що намагались знищити нашу незалежність». Чию «нашу»? В той час так звана «українська держава» існувала тільки у вигляді УРСР, яка насправді не мала незалежності і була інтегральною частиною СРСР, тобто одного із зовнішніх агресорів. Це якраз радянська Україна як підрозділ Радянського Союзу брала участь у знищенні незалежності Польщі, – зокрема, у відторгненні частини польських територій і приєднанні їх до УРСР. Цього в Декларації відображено не було.
Та проблема навіть не в тім, що сталося 83 роки тому, а у факті, що сучасна українська держава є прямою спадкоємицею УРСР, від якої успадкувала не лише ресурси й економіку, фінансово-політичні клани державної еліти, але й територію – тобто землі, окуповані радянським режимом, відірвані, зокрема, від Польщі. Тому самого декларативного засудження пакту Молотова-Ріббентропа мало, якщо його не супроводжує визнання, що стратегічний партнер Польщі – українська держава – володіє колись окупованими польськими територіями.
Можливо тепер, коли Україна бореться за своє існування з ворогом зі Сходу, за підтримки друзів із Заходу і в значній мірі сусідньої Польщі, виникнуть реальні обставини для того, щоб розпрощатися з радянським минулим і переглянути успадковані від нього «пакти».
Тож якщо Україна разом з Польщею справді засуджує злочинний пакт між гітлерівцями і радянцями, то повинна б зробити щось, аби усунути його наслідки, хоча б частково. Адже в поважних політичних взаєминах між державами, що декларують стратегічне партнерство, за словами мало б йти діло. Хіба ні? Декларація 2016 року базувалась на словах, а сьогоднішнє партнерство воєнного періоду повинно б створити передумови для вчинків.
Та що ж у цій сфері можна було б зробити, принаймні, теоретично? Якщо засуджується пакт, то логічно було б, щоб і скасовувалися його положення, передусім «лінія поділу» з угоди Молотова-Ріббентропа. Це, зрозуміло, не означало б зміни кордонів чи повернення територій, бо Європа загалом, а Польща зокрема, проти порушення існуючого status quo. Отже, жест міг би бути тільки символічним.
Але крім територій існують ще ж люди – живі жертви і їхні нащадки – котрих насильно відлучили від однієї держави і приєднали до іншої. Адже сучасні галичани, буковинці чи волиняни перейшли від УРСР до України за замовчуванням, ніхто їх не питав про згоду навіть символічну. Тому варто було б з міркувань історичної справедливості провести на колишніх польських землях референдум, на якому б мешканці цих територій висловили свою згоду бути приєднаними до української держави.
В позитивному результаті такого плебісциту українська влада може не сумніватись, адже серед мешканців нинішньої Західної України – внаслідок вбивств, втечі на Захід і депортацій на Схід місцевого населення, ініційованих комуністичною владою – величезний процент становлять прибульці з-за Збруча та їхні нащадки. Старожили, натомість, вже мають настільки промиті мізки – спочатку українською радянською, а потім націоналістичною пропагандою – що бачать підступних ворогів як за західним, так і за східним кордонами.
Однак сама така логіка для Києва є неприйнятною, бо ризикованою. Адже якщо рухатися в цьому напрямку – спочатку засудження пакту, потім символічне уневажнення, опитування думки мешканців, організація всенародних дебатів etc. – можна ж дійти і до дуже небезпечних запитань, котрі точно не сприятимуть процесам націє-творення чи зміцнення державності.
Наприклад: яку роль у окупації Галичини, Буковини і Волині (а згодом і Закарпаття) та у поневоленні населення цих регіонів відіграли етнічні українці – представники радянської влади й адміністрації, службовці Червоної армії та НКВС?
Та й це не найстрашніше, бо становить дилему морального характеру. Гірше з проблемами характеру матеріального. А саме: якщо Україна відмежовується від радянської спадщини і декларує свою прихильність європейським законам і цінностям, – то на якій підставі ця держава володіє і розпоряджається будівлями і землями родовитих галичан, буковинців чи волинян, відібраними у них радянською владою?
У колишніх комуністичних країнах Європи цю болісну проблему все ж якось вирішують – чи то поверненням колишньої власності, чи то виплатою компенсацій за неї. А як же Україна? Спільні декларації польських й українських парламентарів у цій справі не допоможуть – тільки вчинки, а не слова.
А без вирішення вищезгаданих, породжених гітлерівсько-сталінським пактом проблем, й сама незалежність та суверенність України буде залишатися тільки умовною, тобто символічною. А символічність суверенітету знову ж таки не є проблемою тільки теоретичною. Адже нащадки тих, хто постраждав від наслідків пакту Молотова-Ріббентропа, у якийсь момент, коли буде слушна нагода, зможуть нагадати Україні про рішення Паризької мирної конференції щодо проведення плебісциту про долю Східної Галичини…
Щоб першим дізнаватися новини із Західної України, Польщі та світу, приєднуйтесь до Телеграм-каналу ЗУНР