«Три історії Галичини»

Фільм «Три історії Галичини» – історії єврея, українки та поляка у часи Другої світової війни та в повоєнний період.

Українка Ольга Онишко та ліванка Сара Фаргат, познайомившись в Вашингтоні на факультеті кіномистецтва, зняли фільм «Три історії Галичини», який через історії трьох людей розповідає про складну історію Другої світової війни, Голокосту, українського визвольного руху, повоєнних років, стосунки між українцями, поляками і євреями на Галичині.   

Історія перша – єврейського хлопчика з Борислава Аарона Вайса, родину якого протягом 18 місяців переховувала українка, а її син Юзек у той час служив поліцаєм у німців, що вбивали довколишніх євреїв.  Пізніше, коли прийшли радянські війська, саме ця єврейська родина ховала і годувала Юзека.

Історія друга – Олі Ільків, зв’язкової Головного командира УПА Романа Шухевича, яка 14 років провела в Алєксандровській та Владімірській тюрмах, а її діти виросли у дитячому будинку, де їм пояснювали, що їхні батьки – злочинці, яких треба ненавидіти.

Історія третя – ксьондза Станіслава Бартмінського, одного з співавторів польського серіалу «Дім священика». Він, ставши священиком Перемиської дієцезії в середині 60-тих років, доклав чимало зусиль для збереження та відновлення греко-католицьких церков та єврейських кладовищ.   

Історію можна писати по-різному. Цифри, дати, дані, факти. Жертви і кати, праві і винні. Проте існують події, коли такої сухої методології надто мало. Цифри не відображають нюансів, а факти виглядають надто простими і однозначними. Лише історії конкретних людей здатні показати усю багатогранність подій, складність вибору та непоказну мужність.

В сухій академічній історії не знайдеться місця для розповіді про єврейського хлопчика, який шантажує маму, що закричить і виявить сховок, якщо вона не дасть йому ще грудочку цукру; для бандерівців, які рятують поляків і українців від п’яного загону польських вояків; для сумнівів, що обрати – дітей чи обов’язок та змішаного почуття сорому і обов’язків, що відчували діти «ворога народу» виховані радянською школою.

У «Трьох історіях Галичини» герої розказують свої історії без надмірного драматизму, героїзму та надлому, їх біль пережитий і перетворений у світлий сум і досвід, яким вони діляться з безмежним відчуттям прощення та мудрим гумором.

Схожі історії є мало не в кожній галицькій родині. Кілька мільйонів історій Галичини: часто не почуті, недочуті, не записані, забуті, сховані у глибині пам’яті. Саме такі історії я малою чула від своєї бабусі. Вона однаково жаліла і німецьких, і радянських солдат, що гинули в неї на очах, у її розповідях про бомбардування страху було стільки ж, скільки і гумору.

У «Трьох історіях», як і в історіях бабусі багато життя, не роздумування і оцінок, а розуміння, що війна закінчилася і треба жити і цінувати життя, не затираючи пам'ять. Тому Ольга Ільків видає збірки своїх віршів, написаних у в’язниці, Аарон Вайс привозить до Унівського монастиря, де були врятовані євреї, студентів з Ізраїлю, а ксьондз Бартмінський вплітає історії українсько-польського порозуміння у популярний серіал.