Чи був Захер-Мазох русинським письменником?

190 років тому, 27 січня 1836 року, у Львові народився Леопольд фон Захер-Мазох. Його прізвище дало назву сексуальній девіації, поширеній і серед сучасних львівців, – мазохізму.

Начальник поліції Королівства Галичина та Лодомерія (Володимирія, тобто Волинь – прим.) Леопольд фон Захер та дочка ректора Львівського університету Шарлотта фон Мазох поєднали свої прізвища, щоб не обірвалась лінія родини Мазохів.

Сім’я жила в самому центрі Львова (нині на місці, де був будинок Захер-Мазохів, знаходиться «Гранд-готель»), але тільки на сьомому році шлюбу в ній з’явився первісток, якого назвали Леопольдом. До речі, тільки 1838-го, на прохання тестя Франца фон Мазоха, який поховав двох синів, за спеціальним дозволом імператора Австрії Леопольд-старший приєднав дівоче прізвище до свого, і став іменуватися фон Захер-Мазохом.

Спочатку дитина була такою кволою, що надій на її одужання майже не було. Маля вирішили перевезти до передмістя Львова, селища Винники, і віддати на виховання русинській селянці Гандзі.

Перші 12 років життя (тобто до 1848 року, коли родина переїхала зі Львова до Праги) минули для хлопчика у русинському оточенні. Через багато років, ставши вже відомим у світі письменником і згадуючи годувальницю та дитинство, Леопольд фон Захер-Мазох написав наступні рядки:

«З її молоком я всмоктав любов до русинів, увібрав у себе русинську мову та любов до краю свого народження, до своєї Вітчизни. Завдяки моїй годувальниці русинська мова стала першою, яку я опанував. І саме вона розповідала мені чарівні русинські казки, чи співала, заколисуючи мене. Тому русинські народні пісні запали мені в душу на все життя, залишивши слід у моєму житті, моєму емоційному світі та у всіх пізніших працях».

Проте рідною мовою в сім’ї була все ж таки німецька, якою Леопольд володів досконало, і саме нею почав публікувати свої літературні твори. Щоправда, вже перша з них, видана 1858 року, була присвячена Галичині – краківському повстанню 1846 року, – і називалася «Одна галицька історія».

На той час, незважаючи на 22-річний вік, Леопольд фон Захер-Мазох вже закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі і отримав диплом доктора права в університеті Граца. Незважаючи на юридичну освіту, Леопольду завжди подобалася історія, особливо тих земель, які були під владою Відня. Його друга книга «Останній король мадяр» вийшла 1867 року, коли Австрійська імперія перетворилася на «двоєдину» Австро-Угорщину. Проте ринок історичних творів був перенасиченим, і Леопольд фон Захер-Мазох вирішив звернутися до теми, яка була його таємною пристрастю з дитинства.

Саме тоді в ньому почали виявлятися схильності, які згодом і зробили його знаменитим. Хлопчика приваблював опис жорстокості, йому подобалося дивитись на картини із зображенням страт, а улюбленим читанням були житія мучеників. Але особливо важливою особистістю його дитинства стала графиня Ксенобія, родичка з боку батька, яка була надзвичайно красивою та водночас жорстокою жінкою.

Якось, граючи в хованки зі своїми сестрами, він сховався в спальні графині, і став свідком того, як спочатку вона привела туди коханця, а за кілька хвилин до спальні увірвався її чоловік із двома друзями. Графиня побила батогом і вигнала всіх трьох непроханих гостей, та й коханець втік, а Леопольд необачно видав свою присутність, після чого графиня побила його. Однак від її ударів хлопчик відчув незрозуміле задоволення. Граф невдовзі повернувся, а Леопольд, сховавшись за дверима, чув удари батога і стогін графа.

Обра́зи, батіг і хутра, які любила носити графиня, стали постійними мотивами у творчості Захер-Мазоха, а жінок він з того часу сприймав як істот, яких слід одночасно і любити, і ненавидіти, і підкорятися їм. Саме таку жінку під ім’ям Ванди фон Дунаєв він описав у повісті «Венера у хутрі». Вона вперше була опублікована в журналі, а пізніше стала заголовною у збірці «Спадщина Каїна», перший том якої вийшов 1870-го.

У цю ж збірку увійшла й повість на аналогічну тему – «Розлучена жінка». Обидва твори були значною мірою автобіографічними: на «Венеру в хутрі» письменника надихнула інтрига з Фанні фон Пістор, а в основу «Розлученої жінки» лягло пережите та вистраждане під час роману з Анною фон Коттвіц.

Якийсь час Леопольд фон Захер-Мазох поєднував академічну кар’єру (він був приват-доцентом університету в Граці) з творчістю, тому що літературна та видавнича діяльність не давала йому достатнього прибутку. Але після успіху у читачів роману «Дон Жуан із Коломиї» (1872), написаного французькою мовою і опублікованого в одному з паризьких журналів, він вирішив повністю присвятити себе літературі.

1873-го письменник одружився зі своєю палкою прихильницею Ангелікою фон Рюмелін і переїхав до Відня. Зарозуміла, егоїстична, жадібна до грошей, коштовностей і дорогого одягу (так-так, хутра), Ангеліка, яка любила сяяти у вищому світлі, теж почала писати, взявши собі як псевдонім ім’я героїні «Венери в хутрі» – Ванди. Згодом вони разом підписували низькопробні новели прізвищем Захер-Мазох (без вказівки імені).

Надмірні вимоги дружини довели письменника до злиднів і змусили замість літератури зайнятися заробітком грошей. Він опустився до рівня порнографії, почав писати невибагливі новели, одягаючи своїх героїнь у колоритні гуцульські кацавейки та хустки, але звично присмачуючи розповідь батогами, за що отримав характеристику «батька однієї перверсії».

На щастя, 1881 року письменника запросили до Лейпцига видавати літературний журнал Auf der Hohe («На висоті»). Він залучив до співпраці у журналі видатних авторів того часу: Віктора Гюго, Еміля Золя, Гі де Мопассана, Генріка Ібсена. 1883 року Леопольд фон Захер-Мазох відзначив у Лейпцигу 25-річчя своєї літературної діяльності. Йому прийшли вітання з багатьох країн.

Як письменник він був широко відомий у Європі, де твори виходили різними мовами та великими тиражами. Особливо він був популярним у Франції, де про нього високої думки були такі майстри художнього майстра, як Олександр Дюма-батько, Альфонс Доде, Гюстав Флобер. У 1886 Мазох був нагороджений вищою нагородою Французької Республіки – орденом Почесного Легіону.

Крім того, у 1886 році віденський психолог Ріхард фон Крафт-Ебінг назвав сексуальну патологію, яка характеризується отриманням задоволення від болю і підпорядкування, мазохізмом. У роботі «Статева психопатія» фон Ебінг висловив припущення, що Леопольд фон Захер-Мазох мав цю сексуальну девіацію.

Але саме цей рік став трагічним у житті письменника. Незважаючи на широку популярність журналу, головним редактором якого був Леопольд, через борги власника журнал збанкрутував. До всіх негараздів у його житті додалася смерть від тифу єдиного сина. Довівши Леопольда фон Захер-Мазоха до злиднів, його покинула дружина Ангеліка (згодом вона написала популярні у читачів мемуари «Повість мого життя»).

Після цього письменник одружився зі своєю співробітницею Гульдою Майстер, і оселився в її маєтку в Ліндхаймі (Гессен), де проживав до кінця свого життя 9 березня 1895 року. У пари народилося троє дітей: дочки Ольга та Марфа, та син Рамон. За останні дев’ять років життя письменник видав лише два твори – «Змія в раю» (1890) та «Чари сцени» (1893). Вже після смерті Леопольда фон Захер-Мазоха було видано збірку його оповідань «Демонічні жінки» (1907).

Перші спроби оголосити Леопольда фон Захер-Мазоха «русинським письменником» – хоча цією мовою він написав жодного тексту – було зроблено ще 1880 року. Тоді львівський журнал «Зоря» опублікував статтю літературного критика Льва Сапогівського «Захер-Мазох і русини» з докорами на адресу русинської громадськості за недооцінку відомого в Європі письменника, який «перший із чужинців так звеличив наш народ, з такою любов‘ю, якою навіть важко між нашими авторами знайти, проте, замість подяки, здобув у нас неславу».

Справді, твори Леопольда фон Захер-Мазоха з русинськими і малоросійськими мотивами («Галицькі історії», «Жіночі образки з Галичини», «Рай на Дністрі», «Криваве весілля в Києві») не поступалися в популярності серед сучасників його творам з еротичними мотивами.

Цей елемент його літературної творчості навіть призвів до того, що у російському енциклопедичному словнику Брогауза та Єфрона він визначений як русинський (український) письменник. При цьому сам Захер-Мазох слова «українська» ніколи не вживав, «русинську» він перекладав німецькою мовою як Kleinrussische (дослівно – малоросійська). Парадоксально, що його син Рамон, мобілізований до армії Австро-Угорщини 1914 року, у листопаді потрапив у російський полон, і в березні 1915 року помер у київському військовому шпиталі від тифу.

Самого ж письменника, за його заповітом, кремували. Але урну з прахом Леопольда фон Захер-Мазоха у 1929 році знищила пожежа, бо після смерті його вдови останки письменника забрали собі сусіди, двір яких перетворився на попіл. У середовищі поціновувачів творчості цього автора існує жорсткий жарт: «Справжні мазохісти люблять, щоб їх заради задоволення кремували двічі».

На батьківщині Захер-Мазоха, образно кажучи, кремували втретє. У Львові його ім’я перетворили на елемент мас-культури – проте скоріше у стилі Енді Ворхолла, аніж самого Захер-Мазоха.

У квітні 2008 року в цьому місті було відкрито «Мазох-кафе», перед входом до якого встановлено статую письменника заввишки 1,7 метра. На грудях пам’ятника вмонтована лупа, через яку видно еротичні картинки, а в праву кишеню статуї можна просунути руку і намацати статевий член. При цьому офіціантки ходять з наручниками та батогами, якими можуть відшмагаати відвідувачів на їхнє прохання.

Проте доказом мазохізму львів’ян є швидше популярність серед них ідей «Великої України» взагалі та Володимира Зеленського зокрема…