Як Рух за підтримки Леоніда Кравчука імітував «соборність»

21 січня 1990 року в Україні відбулася наймасовіша акція часів розпаду СРСР – живий ланцюг між Івано-Франківськом та Києвом, присвячений об’єднанню Української та Західно-Української народних республік.

Рух за незалежність України наприкінці 1980 років був значною мірою вторинним стосовно аналогічних рухів у республіках Прибалтики – Литві, Латвії та Естонії. Саме звідти керівники та активісти першої масової антирадянської організації в Україні – Народного руху України за перебудову (Руху) – черпали як ідеологеми та гасла, так і ідеї конкретних кампаній та акцій.

Одним із прикладів цього є організований Рухом у січні 1990 року живий ланцюг «Українська хвиля», який увійшов в історію як «Ланцюг Злуки». Присвячено його було 71-й річниці рішення про об’єднання Української народної республіки (УНР) та Західно-Української народної республіки (ЗУНР). Це рішення, ухвалене 22 січня 1919 року в Києві, отримало назву «Акту Злуки», а сам день називали «Днем Злуки» або «Днем соборності».

Жодної «злуки» та «соборності» у 1919 році не вийшло, невдовзі УНР розпочала сепаратні переговори з Польщею про перехід під її владу території ЗУНР. А вже після того, як ЗУНР була окупована польськими військами, її уряд офіційно денонсував «Акт Злуки» – це сталося 20 грудня 1919 року. Але пізніше українські націоналістичні організації створили міф про нібито «втрачену єдність України», і День злуки/соборності почали відзначати спочатку в Західній Україні, а після її входження до складу СРСР – у діаспорі.

З наростанням відцентрових тенденцій в СРСР українська та прибалтійська діаспори почали все більше впливати на внутрішню ситуацію в радянських республіках. Як аргумент про нелегітимність радянської влади в них діаспора та її послідовники на місцях використали так званий «пакт Молотова-Ріббентропа», внаслідок якого Литва, Латвія, Естонія та більша частина Західної України (Волинь, Галичина та Буковина) стали частиною Радянського Союзу.

Ось тільки в українському випадку це призвело якраз до об’єднання українців, які до того жили в різних державах. Тому спроби українських націоналістів уявити пакт як «трагічну сторінку історії» виглядали досить парадоксально. Однак для розвалу СРСР все годилося.

23 серпня 1989 року, до 50-річчя підписання пакту Молотова-Ріббентропа, в республіках Прибалтики відбулася наймасовіша в історії антирадянська акція. Близько двох мільйонів людей від Таллінна через Ригу до Вільнюса утворили «живий ланцюг» завдовжки майже 600 км. Взявшись за руки, вони вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв радянського режиму. Акція тривала кілька хвилин і увійшла до історії під назвою «Балтійський шлях».

Богдан Горинь, який очолював тоді львівську обласну організацію Української Гельсінської спілки (УГС), напередодні побував у Таллінні та Ризі, і знав про підготовку цієї акції. Натхненний її масовістю, він вирішив провести щось подібне у Львові. І 17 вересня 1989 року, у 50-ті роковини приєднання Західної України до СРСР, УГС організував у Львові «Ланцюг скорботи». Десятки тисяч львів’ян вийшли на вулиці міста зі свічками, синьо-жовтими прапорами та антирадянськими гаслами, фактично засуджуючи забезпечену комуністами єдність України.

Акція сподобалася братові Богдана Гориня, Михайлу, який тоді був головою Секретаріату Народного руху України за перебудову – помірковано націоналістичної організації, створеної за підтримки тодішнього секретаря з ідеології ЦК Компартії України (КПУ) Леоніда Кравчука. І 16 грудня 1989 року на засіданні Великої Ради Руху Михайло Горинь запропонував відзначити річницю проголошення «Акту Злуки» УНР та ЗУНР «живим ланцюгом» від Львова до Києва.

Пропозицію підтримали, акцію назвали «Українська хвиля» та призначили на неділю, 21 січня 1990 року. Голова Руху Іван Драч наказав створити робочу групу та призначив Михайла Гориня відповідальним за трасу Київ-Житомир, а Богдана Гориня – за ділянку ланцюга у західних областях України. Про заплановану масову акцію Михайло Горинь повідомив Леоніда Кравчука, той не заперечував. Понад те, ЦК КПУ надавав різноманітне сприяння у її проведенні – наприклад, Руху раптом отримав топографічні карти, які у СРСР мали гриф «для службового користування».

Карти були потрібні, щоб детально розпланувати розміщення учасників живого ланцюга на маршруті майже 700 кілометрів – хто, куди і скільки людей везе. До підготовки акції були залучені сотні різних організацій та груп, насамперед у Києві, Львові, Івано-Франківську та Тернополі, а Секретаріат Руху виконував функції координатора.

Синьо-жовті прапори придбати на той час було неможливо, тому активісти скуповували синю та жовту тканину в магазинах та шили прапори самостійно. Треба було подбати про транспорт, щоб вивести людей на потрібні ділянки. З цим проханням організатори звернулися до автобусних парків та інших великих підприємств – і ті не просто не відмовляли, але ще й мотивували своїх співробітників взяти участь в акції. Безперечно, що це було б неможливо без команди із ЦК КПУ – адже підприємства тоді були лише державні.

Хоча спочатку ланцюг планувався від Львова до Києва, пізніше до нього вирішили додати ще й Івано-Франківськ: по-перше, це місто було столицею ЗУНР на момент підписання «Акту Злуки», по-друге – там була велика кількість активістів УГС, Руху та подібних організацій. З Івано-Франківська людський ланцюг тягнувся до Стрия (звідти був також організований нечисленний та символічний ланцюжок у напрямку Закарпаття), далі до Львова, і через Тернопіль, Рівне та Житомир – до Києва.

Звичайно, повторити успіх «Балтійського шляху», де люди стояли поряд один з одним, Руху не вдалося. Більш-менш суцільний ланцюг був від Івано-Франківська до Тернополя та від Києва до Житомира. Хоча за даними МВС УРСР в акції «Українська хвиля» взяли участь 450 тисяч осіб (у Русі заявили про мільйон учасників), проте значна частина з них зібралася в Києві, Львові та інших містах – як за маршрутом ланцюга, так і поза ним. О 12:00 21 січня 1990 року на тих ділянках, де «Ланцюг Злуки» був суцільним, люди в ньому взялися за руки, символізуючи єдність України.

Акція тривала понад годину та закінчилася багатолюдними мітингами. У столиці він відбувся на Софійській площі, провідним був Дмитро Павличко. Там міліція нарахувала 550 прапорів, серед яких переважали синьо-жовті, та ще півсотні плакатів із закликами до незалежності України. У Львові мітинг відбувся біля пам’ятника Івану Франку, там правоохоронні органи прозвітували про п’ять тисяч синьо-жовтих прапорів.

Наступного дня міністр внутрішніх справ УРСР Іван Гладуш надіслав до ЦК КПУ доповідну, де вказав, що учасники акції використали 840 автобусів, наданих екскурсійними бюро та підприємствами, а також 23 тисячі власних автомобілів.

З моменту підготовки та проведення «Ланцюгу Злуки» його організатори постійно говорили про те, що акція була спрямована на відродження національної пам’яті та посилення готовності українців до боротьби за відновлення української національної державності. Однак з часом все виявилося куди прозаїчнішим.

Як визнав у січні 2024 року в інтерв’ю порталу «Локальна історія» Іван Заєць, який з моменту заснування Руху входив до його керівництва, «ланцюг планувався як масштабна національна мобілізаційна акція, що мала підготувати Рух та інші патріотичні організації до виборів до парламенту та місцевих органи влади, які мали пройти у березні 1990 року».

Для Івана Зайця, Івана Драча, братів Горинів та десятків їхніх соратників акція, безумовно, стала успішною – всі вони навесні 1990 року стали депутатами Верховної Ради України.