Новини



Як ми їздили «будити Схід» і що з цего вийшло


У 1990 році напівсивочолими літераторами та гейби єк дисиидентами ше сов’єцької доби було вкинуто в волонтерскі знуджені галицькими могилами та панахидами маси заклик: Треба йти – будити Схід!..

… Над головами їхніми майорять всілякі абсурдні прапори — зелено-фіолетові, рожево-білі (смугасті), чорно-білі (в шахову клітинку), червоно-лазурові та ще деякі… Тим часом з наметів повиносили купи всілякого добра — усе воно блищить і бряжчить, а на помостах з’являються всілякі дурисвіти, котрі вміють удавати, що начебто вони пожирають вогонь або ковтають ножі, інші стоять на головах, є й такі, що читають якісь нісенітниці про все на світі, інші знову грають у карти або дудлять горілку, крім того, дехто танцює перед пам’ятником першим комсомольцям, бо на нього навішено табличку «Тут танцюють». 
                                                                                                                                                  (Юрій Андрухович, «Рекреації», 1990 рік)

Цитата з роману знаного галицького письменника винесена в початок цего допису недарма. Але до ню ми сї повернемо троха потому.

В 1990 році я мав вже 19 років – за плічми майже 2 літа революційної боротьбі в підпіллю.

Ну там: сьпіванє Стрілецких та Повстаньчих пісень про «Смерть, смерть жидівско‑московскій комуні, ляхам – смерть!»; зриванє кумачових флаґов СССР на 7 актября – натомість вивішуванє жовто‑синіх фан та випилюванє напилком Тризубів з мосяжних (латунних) виливанок на єдному з таємних збройових заводів Тарнополя.  

Єк то кажут, тогди сї збігло всьо нараз: перші любаски та мітинґи «за Україну»; пошитє самопальних про‑укр прапорів до кольору ‑ до вибору, та перші сутички мітинґарів з мєнтовськими кийками, і всякого такого єньчого. 

На зламі 1980/90‑х років тих, хто си постійно валантав по ружних мітинґах, панахидах, по відкритєх меморіялів і могил Січових Стрільців – звали «волонтерами». 

То була троха єньча тяма, єк зара – тогди «жипи» ше з Еуропи нікт не ганєв: хіба експортову «копійку» з Юґославії. 

Не було ше й «волонтерів‑шоубизнесменів», єкі за мільйони супутники купуют для войська.

В ті чєси то було щире і таке наївне «волонтерство», бо:
Шось тре’ робити й робити тре’ коньче «за Україну!».

Втім, самі між собов «волонтери» се слово виводили єк похідне від волоцюги, альбо валантати сї люб сї волочити.

Остатнє на тогдишній галицкій ґварі означєло зовсім не «жебракувати», а «лапати кайф».

Шо багато в чім відповідало дійсности. 

Волочінє забутими могилами УСС та УПА за 1988‑90 роки швидко Галичєнам набридло: хтіло си їкогос розмаху, масштабовости, їкогос такого Галицкого «Вудстоку», чи шо. 

Тож швиденько було знайдено гасло, а під него – й привід. 

Напів сивочолими літераторами та гейби єк дисидентами ше сов’єцької доби було вкинуто в волонтерскі, знуджені галицькими могилами та панахидами маси заклик: Треба йти – будити Схід!

(на світлині: посередині – поет, рухівець, громадський діяч Дмитро Павличко, праворуч від него – голова Секретаріату Народного Руху України за Перебудову, дисидент, політичний в'язень УССР/СССР – Михайло Горинь)

Привід так само знайшов си в момент: Святкуванє 500‑річча славетного козацтва! 

Ніхто з тогдишніх волонтерів не зачєв длубати Сивочолих Мудреців зайвими пúтанями, штибу: 

– А точно тоте 500‑річча припада' саме на 1990 рік?
– А чо саме – 500‑річча козацтва, а не, скажімо, 5000‑літє Трипілля?

І таке єньче. 

Тогди всьо було просто – на рефлексах. А нє єк зара’ – з тотов загниваючов західнов демократійов...

Партія сказала «нада» – камсамол атвєтіл «єсть!»

Будити – то будити! Схід – то Схід.

В тодішнім розуміню се означєло, же тре’ їхати на схід від Збручє й переконувати східнєків саме в галицких візіях «самостийної України». 

Тобто від Усусусів зачинаючи, про їких в Зазбруччу й досі мало хто шо чув – і завершуючи «провідником Бандеров», про якого в східнєків було своє бачинє, їке сї зовсім не збігало з галицким. 

(Галичєни‑будителі зі Станіславова – десь на Козакії)

Тож на почєток серпня 1990‑го року «провід» призначив «Відзначення 500-ліття Запорозького козацтва — масовий історико-просвітницький захід Народного Руху України», єк пише зара WIKI

Вляпав си в сесю авантуру з молодости й автор цих рєдків. 

То шо то достоту було?

Їкшо так стисло – то на схід від Збручє виїхала всья Галичина! 

Гаразд, гаразд: не всья: йно третина.

Але тоті, шо сї позостали – тим чи инак сї доклали до споряджанє та наготуванє тих, хто поїхав. 

Ая, хто б та шо зара’ не брехав, але факт сї залишєє фактом: за кількістю і цїлеспрємованістю саме Галичина була головним рушієм тего здвиґу!  

Зрештов, єк і всего тего руху за незалежніст УССР та за побудову УССД – але ту мова не про це.

До ню вже сї долучєли єньчі «попутчики»: другов за масовков йшла Волинь; шось там трохи сї доєднало з Буковини і ше «трохіше» – з Пудкарпатя. 

А вже по дорозі додавали сї поєдиньчі волонтери з Серединної України, і ше меньше – охотники з Сходу та Півдня. 

Власне, східнєкам не особливо й тре було десь їхати: події сьвєткуваня розгортали сї в Запорізкій та Днєпрапєтрофскай волостях – всьо в них на місцю, можна мовити. 

Кажди колгосп Галичини вважєв за свій священий обовізок перед Неньков бодай їкогось «черевичка» [автобуси на базі вантажівок типу КАвЗ — тото саме, шо і чєкістский «воронок», тіко же з шибами на бóках], але таки на Схід відправити! 

Тисічні натовпи волонтерів таркали з собов просто паки саморобних блакитно-жовтих фан, які були ше не в законі – припоминаю, же мовимо про 1990 рік: совок та КҐБ вже втрачєли свою хватку, але ше чули сї в силі нівроку!

Оприч кілометрів прапорів, шо сї чіплєли на саморобні древка, – єкі багато в кого в 'мент сї перетворєли на штири‑п’єть метальових альбо деривлєних киї – ми сьмо тєгнули з собов тонни друкованого десь на Литвах‑Естоніях або рідкісних ксероксах і ротаторах пропаґандного самвидаву. 

Єсно, же тота «підривна література» насамперід була про переваги «інтеґрального українського нацїоналізму» над не меньш інтеґральним, але большевизмом та комунизмом.  

Головно література була авторства східнєка Дмитра Донцова – він, попиваючи си затишно кавусю по Галиченах та Еуропах – встиг ї наплодити добрєче.

Єньчим зрізом, вісно шо, були діяспорні виданя про ОУН — здебільшого про ї «бандерівське» крило: в той чєс мало хто з нас знав, чим «мельниківці» – не «бандерíвці»; а про «двійкарів» та єньчі розколи ОУН тогди взагалі нікт си не поминав: не на чєсі було, єк зара кажут. 

Єсно, же цілі повні скрині були ше ружного читадла на кшталт Міська Грушевского про їдину Україну‑Русу, й Димитра Е(Я)ворницкого з його зануднов «Исторія запорожскихъ козаковъ». 

Ой, я сї дуже вибачєю: то він в первотворі був написав окупаційнов – а ми, єк і належит новонаверненим у(к)ра‑патрійотам – везли всьо в перетлумаченю на україньску літерацку.

Вісно, же чєстина аґіток була про бойову звитєгу УПА, рівнож єк про переконування самих себе, шо «Україна — не Росія»: і то ше без авторства Кучми всьо було! 

Він тогди ше тої дурні не писав, а займав си ділом: переступивши належні партійні щаблі – правильно си одружив і став ґенеральним директором ракетобудівного «Південьмашу».

Але то всьо таке – витрибеньки бахурскі.

Головнов, ударнов силов нашої пропаґанди були ті прості й доступні для розумінє каждим козаком аґітки, де сї поєснювало:

Єк УССР вийде з СССРу, то ковбаса не то, шо по «2.20 ре» буде – за ню ше будут доплачували, тіко би забирали зі склепів!

Ну бо єсно: Україна годує Мацкву, їка від нас всьо зжерає – мови не ма!

Про основи політеокономії, же кажда господарка в сьвіті сї борит за тото, аби побільше продавати на вивіз, ніж закуповувати на ввіз – нам ше єкось не встигли старші товариші повісти. Але ту – мова не про то. 

Отже, Мацква всьо зжерає – Ненька всїх годує – а єк станемо вільними то тіко сам Дамбасс буде ОГО-ГО ШО! 

Зараз про то чось мало си поминают, але їкшо де піднєти зі сховків та приватних збірень ті аґітки, то можна буде зовидіти же саме так всьо й було.

Вісно, ше були листівки і про Голодомори на Наддніпрєнщені в 1932‑33 та в Західній Україні 1946‑47 роках, й про політику русифікації, etcetera.

Але про перше зачєли вголос вогорити ше єк з почєтком від 1986 року «ґласнасті» і «пєрєстройкі» – в рамах розкритє злочинів сталінізму. 

Шодо зкацаплинє: якось воно тотим «запорожцям» в дупі було в 1990‑ім.

Зізнати сї, в 2022‑ім так само, але ту – мова не про то. 

А типерка си уявіт. 

Ви – простий трудар‑пролетар з індустральних димлєчих фабрик‑паровозів і копалень.

На ваше місто чи село вихором прилетіла багатотисячна армада ружних автобусів, «черевичків», бусиків та легківок, обперезані пошарпаними брудно‑рудими стрічками‑віночками, єкі первинно були сино‑жовти.

В тій всїй кавалькаді приїхало сотні тисіч маскарадно‑карнавальної публіки, яку безбожно точно описав Юрій Андрухович в своїх вікопомних «Рекреаціях»:

То були Ангели Божі, Цигани, Маври, Козаки, Ведмеді, Спудеї, Чорти, Відьми, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани, Легіонери, Пастушки, Ягнята, Каліки, Божевільні, Прокажені, Паралітики на Роздорожжу, Вбивці, Розбишаки, Турки, Індуси, Січові Стрільці,

Волоцюги, Кобзарі, Металісти, Самураї, Дармограї, Сердюки, Олійники, Мамелюки, Яничари, Манкурти, Ветерани, Афганці, Багатодітні Сім’ї, Сарацини, Євреї, Негри, Патриції в тогах, Хвойди, Писарі, Брехуни з висолопленими язиками, Дебіли, Козаки-Запорожці, Піхота, Музики, Магометани, Маланки, Маланці, Діптянки, Блудниці, Гуцули, Троянці, Сармати, Етруски, Гіппі, Сліпці, Трембітарі, Фіндюрки, Святі з картонними німбами, Гетьмани,

Ченці, Панки, Клошари, Цьохлі, Трубадури, Різники, Юристи, Хапуги, Пияки, Лікарі, Ледарі, Араби, Кацапи, Опришки, Отці Домінікани в білому, Шльондри, Герої, Пиворізи, Мочиморди, Салоїди, Голодранці,

Дуболоми, Сажотруси, Козолупи, Недоріки, Менестрелі, Проститутки — а всіх інших перелічити просто неможливо, бо були там ще Горили, Генерали, Гавіали, Павіани, Павликіани, Данайці, Нанайці, Німфи, Нівхи, Ассирійці, Арнаути, Торбохвати, Лірники, Сирники, Шинкарі, Македонці, Броварі, Анахорети, Пупорізки, Українці, Лесбіяни, Гноми, Мавки, Мавпи, Лилики, Чорні Коти, Грудні Жаби, Алхіміки, Шльохи, Профури, Татари, Бубабісти…

Лемент і гуркіт вони зчинили неймовірний, хапаючи всіх за руки, кусаючи, цілуючи, затягуючи до свого потоку всіх, хто не проти.

Над головами їхніми майорять всілякі абсурдні прапори — зелено-фіолетові, рожево-білі (смугасті), чорно-білі (в шахову клітинку), червоно-лазурові та ще деякі.

Ви рухаєтеся трохи збоку від них, але так, щоб не погубитися [...]

Тим часом з наметів повиносили купи всілякого добра — усе воно блищить і бряжчить, а на помостах з’являються всілякі дурисвіти, котрі вміють удавати, що начебто вони пожирають вогонь або ковтають ножі, інші стоять на головах, є й такі, що читають якісь нісенітниці про все на світі, інші знову грають у карти або дудлять горілку, крім того, дехто танцює перед пам’ятником першим комсомольцям, бо на нього навішено табличку "Тут танцюють".

На одному з помостів показують пантоміму, де все полягає у жонглюванні ковбасками, які можуть бути насправді чим завгодно.

На іншому — конкурс анекдотів, і нахабнуватий стрийко, заблизько припадаючи до мікрофона, розповідає, як оженився молодий хлопець і що з того вийшло.

(на світлині: голова НРУ Іван Драч (другий зліва), голова Секретаріату НРУ Михайло Горинь (із мегафоном). Крайній праворуч на світлині – тодішній перший заступник голови Верховної Ради України Іван Плющ, а поряд із ним – поет, рухівець, громадський діяч Дмитро Павличко)

— Схаменіться! — кричить сивоголовий пророк з іншого помосту. — Гряде вирішальна хвилина!...

Най вже Метр Укр. Суч. Літ‑ри вибачєє за таку розлогу цитату – але ліпше описати весь тотой «авто аґітпоїзд», весь тотой «Цирк Будителів Сходу» – не вдало си наразі нікому! 

За нагоди тре буде пана Юрія сї спитати, чи він був так само серед натовпу тотих «будителів», чи то такой був зібраний óбраз зі всїх тотих мітинґів й панахид в Галичені, шо сьмо спостерігали в 1988‑90 роках?

Но й чим сї скіньчило всьо тото «буджинє»?
Який вислід був від сей ґіґа‑акції з Галичини, Волині і шось там шось ше по дорозі?

Йо, в каждім місті, містечку, селі Запарож’я та Днєпрапєтроффсчіни – був з їден‑два, ну най штири дисьєтки місцевих активистів: в вишиваночках, шароварчиках, з вусами аля ТГШевченко і й чубами, єк в кіногероя Івана Миколайчука в кінострічці «Пропала Грамота».

Юнок і молодиць у заквітчаних віночках та сап'янових червоних чобітках було, але явно замало на всью козацьку ораву.

Решта всьо з «мєсних» – набусурманені пролетарскі вочі східнєків з виразами на твару від усміхненого «Але цирк!» – до відверто ворожого «Чьо єті бєндєри ваащє тут прієхалі?»

Власне, тоті остатні й становили більшість публіки, їка спостерігала за тотов буфонадов, шо ї влаштувати Галичєни пролетарско‑змалорущеним східнєкам. 

І шо тоте «буджинє» в висліді дало?

В короткій переспективі – арґументи про ковбасу, за яку ше доплачуватимуть – взєли гору: їкраз на їден референдум вистарчило.

1 грудня 1991 року східнєки орґанізовано проголосували ЗА Незалежну Україну – давши «Так» понад 80% навіть в юґовосточних волостях (оприч Криму та Севастополя – де було, відповідно: 54% та 57%).

А далі не меньш орґанізовано вони зачєли розбудовувати гей би єк Україну, але таку свою – юґовосточну. 

Проявлєло си це від виборів до виборів, коли «збуджений» Схід засадничо голосував єк не за поспіхом перемальованих коммуняк, так за єкісь єньчі відкриті чи прихованіші прокацапскі сили. 

Галичєни на пару з Волинєнами та й троха ше Буковинцями й Пудкарпатцями – вирішили, же «ми перемогли» й мусіли порозбігати по европах‑америках на заробітки: діти ростут, а ходінє з фáнами шось не особливо годує...

Тай владці й скоробатьки іс юґовастока завше сї ставили до сих країв упосліджено, єк до чегось чужого, не свого.

Тому витєгували з ЗУ всьо, шо могли: від голосів на виборах до обленерґо та Бурштинської ТЕС.

У висліді... У висліді се такой призвело до тего, про шо казали ше єньчі Мудрі Люде – але не з тих сов'єцких поетів, а з тотих ше сучасників ЗУНРу, Усусуів та УГА.

Себто до появи «ЛНР» і «ДНР», рівнож як до референдуму в Криму – не тіко українські нац‑деми вміют тото зорґанізовувати! 

Єсно, же можна то всьо спихнути на москальску пропаґанду, диверсантів, провокаторів, і таке подобне. 

Але рівнож єсно, же їкби русскі мірЪ не мав на тих теренах масового підпертя – то ніц би жадному диверсанту сї не вдало! 

Власне, ототі набундючені вочі східнєків, які Галичєни з єньчими подорожниками за свойов буфонадов не хтіли в 1990‑му році розгледіти – ось тоті вочі й стрелили в 2014‑му! 

Зара, вісно, троха сє варунки змінили. 

І цирк вже відчутно не той: бутафорні однострої змінили сї на сучєсні й модернові, а меморіяльні панахиди на відновлених могилах вояків УСС‑УГА‑УПА і Дивізійників – заступили справжні похорони загиблих на війні вже теперво‑во. 

Але «сьвята простота» Галичєн та іже з ними, так яскраво й промовисто закарбована на світлинах з «буджиня Сходу» в 1990‑ім – залишеє сї в них досї. 

Розумінє того, же поголівна більшіст тотих так дбайливо переміщуваних східнєків й нинї сї дивит на нас єк на той самий цирк, шо ми їм показували в 1990‑ім – так сї не з’ївило. 

«Западєнци чортавиє» знов і знов стают на тоті самі ґраблí й гадают, же в’ни зачнут нарешті будувати вимріяну Україну – але такой того галицкого взірця. 
 


А тим чєсом київський престіл розставлєє своїх довірених осіб на керівні посади силовиків, митарів, etc. в Західній Україні. 

Водночєс тоті здоровані бугаї зі Сходу в масі свої тіко чекают «каґда єта вот фсьйо коньчітца»: аби продовжувати си спокійноньо as usual – як завше – розбудовувати русскій мірЪок таким, єк він був. 

Леч теперка вже не на Дамбассє і не в Криму.

Теперка то всьо сї залише притєгнине в Волинь, Закарпатє, Буковину й Галичину. 

Й настане за рік‑два‑три вже наш льос дивити сї на східнєцкий цирк в себе. 

Але то б’де достоту єньчий цирк – зовсім не Karpatenkarneval...*)
‑ ‑ ‑ ‑ ‑ ‑ ‑ ‑

*)
«Karpatenkarneval» – під таков назвов роман Юрія Андруховича «Рекреації» з’ївив си в німецькім тлумаченю 2019 року

 


Щоб першим дізнаватися новини із Західної України, Польщі та світу, приєднуйтесь до Телеграм-каналу ЗУНР


Поширити:

Опитування

Військо Польське перемогло у Варшавській битві завдяки...