Новини



Логіка сарани


Всі привілеї для наших співвітчизників, що їх нині надає Польща, – це сало в борг, за яке треба буде розплачуватися власною шкурою.

Бували гіршими часи, та не було підліших.

Ну от не розумію! Справді, не розумію. Начебто сидить поряд з тобою розумна доросла людина. Багато разів народний депутат, екс-мер не останнього з міст і реально розумна, самодостатня людина. Це не якийсь колишній водій, посаджений шефом у депутатське крісло кнопки давити. Він справжній. І друг його поруч, теж йому під стать – як кажуть, не пальцем роблений. Не депутат, але у багатомільйонній країні ще трапляються «недепутати».

Йдеться про чергові вибори. Товариш мій, депутат, ділиться намірами щодо участі у кампанії та планами на майбутнє депутатство. І тут я питаю, навіщо йому це чергове депутатство чи, як вони кажуть, каденція. Трохи зачудований моїм подивом, він пояснює, що без цього ніяк: раз уже потрапив до цього кошика, просто повинен залишатися в обоймі, інакше…

– А що, інакше? – питаю.

– Ну, ти зрозумій: це ж як клуб, у якому свої правила. Ти вже не можеш вийти просто так, тебе туди тягне, як у спортзал. Це стиль життя.

Але тут моя природна скрупульозність взяла своє.

– А чого ти чекаєш від цього, ще одного, депутатства? Сенсів ви все одно не зміните, будь-яких змін не передбачається. Просто відсидітись у м’якому кріслі, відчуваючи свою значущість? Чи покращити ще більше і без того непогане матеріальне становище? Що вас туди так тягне? Доля України турбує?

– Та гаразд, не підколюй!

– Тоді по-іншому поставлю питання. Ти, я знаю, дуже любиш свого онука, постійно згадуєш про нього. Де б ти хотів, щоб він жив – тут чи в Європі?

– Звичайно, хотілося б, щоб у добрій солідній європейській країні, – відповідає товариш.

– Тобто ти витрачаєш своє життя на те, щоб у результаті твоїх багаторічних зусиль твій онук, твій нащадок, поїхав із ТВОЄЇ країни, де ти – намбер ван? Щоб він пішов у прийми до країни, де він НІКОЛИ «намбер ван» не стане… і навіть «намбер ту» теж? І ти з усім твоїм клубом багато років, кілька каденцій, старанно «зачищаєш» власну країну від населення, від власного онука, зокрема, заради чого? Щоб сюди господарем зайшов той, до кого ти в прийми відіслав онука? І щоб він був господарем і там, і тут? А онук чи онуки твої жили у приймах і там, і тут?!

Обидва друга якось дивно на мене подивилися – приблизно як на коня, який раптом почав розмовляти. А мене вже несло:

– Ну, добре… А ось ми колись помремо, і ти теж, хоча живи до ста двадцяти. І де б ти хотів, щоб тебе поховали – тут, в Україні чи там, у респектабельній країні?

– Звісно, тут! Тут батьки, діди… Однозначно тут!

– А хто прийде до тебе на могилу? Онук із Європи чи цвинтарний Бобик лапу задерти з нужди? То що ж ви там, у своєму «клубі» витворяєте? Гребете і гребете, вже совком по дну шкребете, а все мало. Та хоч би собі на користь! Але ж, судячи з онука, ні. Ви рвете зв’язки поколінь, знищуєте свій рід! І жодного з вас у двох костюмах не поховають. А Україну ви поховаєте, щоб господар збоку оцінив, який скарб йому «на шару» дістався. Так за ЦИМ ви туди все рветесь? А батьки й діди ваші, поруч з якими ви хотіли б бути похованими, не повидирали би вам чуба за те, що ви зробили з їхньою землею та родиною? Їхньою, бо вже не вашій.

Дивлюся – друг якось нервово ковтнув повітря:

– Ну, ти якось так усе повернув, у такому світлі, що аж ніяково стало.

– А ти якось по-іншому повернути можеш? Що ж змушує людей жити в нестямі, не замислюючись, що вони творять, навіщо, сенс у чому? Так і хочеться замовити типову надгробну плиту з написом: «Народився, жив і помер, не приходячи до тями». Зрозуміло, гребли під себе все, що могли, за всіх часів. Але ПІД себе – а ви, за фактом, від себе гребете. Навіть пірати поверталися на батьківщину, якщо не потрапляли на рею. Але щоб так… Це як кліщ виходить: насмоктався і відвалився. Не розумію!

Пізніше, вже розпрощавшись зі співрозмовниками, я знову і знову прокручував цю розмову, намагаючись зрозуміти якусь людську логіку в їхніх вчинках. Людську, а не логіку комахи… Розумного пояснення немає. Схоже, ця сарана остаточно зжере все, до чого дотягнеться, і полетить на фіг.

Пам'ятаєте фрекен Бок з мультфільму про Карлсона? Вона казала: «Він полетів, але обіцяв повернутись». Так ось: ці краще б не поверталися. А ще краще – не прилітали б.

Але є серед українців і сарана іншого штибу. Днями популярна Gazeta Wyborcza навела результати дослідження, згідно з яким кожен третій мешканець великих польських міст – українець. Ситуацію наочно продемонстровано на прикладі Вроцлава: у травні 2022-го в цьому місті проживало 250 тисяч українців. За даними авторів доповіді, загалом населення Вроцлава становить близько 900 тисяч людей.

Польський журналіст українського походження Ігор Ісаєв, автор популярного блоґу Ukrainiec w Polsce, так прокоментував вищезгадану статтю: «Закон Польщі про національні меншини дозволяє запровадження другої мови (а також двомовних вивісок) у регіоні, якщо там проживає не менше 20% представників цієї меншості. У нас немає тлумачення, як це стосується іммігрантів. Та хоча в Законі про це прямо не говориться, проте у великих містах Польщі ми вже можемо боротися за те, щоб українська стала другою офіційною мовою!»

Боротися йому хочеться до нестями! Так вже доборолися у своїй оселі, що й до сусідів боротися побігли. А сусіди боротися не рвуться. Бо навіщо? Їм і так все до вподоби, а якщо комусь непереливки, то… Наведу лише малу частину відгуків на таку «цікаву і привабливу» пропозицію:

Молодь «Корони»: «Польща була, є і буде біло-червоною. Ніколи не синьо-жовтою, а тим більше чорно-червоною. Поляки допомагають вам, але ми не дозволимо вам царювати тут, як у себе вдома!»

Роберт Сєкєрка: «Я, звичайно, вітаю різноманітність... вона збагачує... але ця радість у контексті військового конфлікту дуже дивна...»

Словік Кендра: «Без фанатизму. Іммігранти мають вивчати польську мову».

Єва Дзядош: «Це чути. Я вчора ввечері йшла Острувським ринком, і було чути тільки українську мову».

Кацпер Книсак: «Повертайтесь до себе».

Михал Володиєвський: «Якби українці, звані бандерівці, бульбівці тощо, не вбивали масово поляків на території нинішньої України, то поляків було б більше, ніж самих українців на всій Україні...»

Ян Ковальський: «Заспокойтеся, вас уже один раз вивезли з Польщі…»

Там ще багато подібного, можна продовжувати. А чи треба? Повірте: під пропозицією пана Ісаєва немає жодного хоча б нейтрального комента, а наведені – далеко не самі жорсткі.

Начебто добра ідея – вчити українських дітлахів в Польщі українською, але ж… Вчіть у себе вдома, –  кажуть поляки, – тут НАШ дім. І так буде завжди: є хазяїн і є гість, і цього не можна забувати, яким би гостинним не був хазяїн, бо «хвіртка відкривається в обидві сторони». І той, хто цього не розуміє, йде шукати вдачі деінде. А СВОГО ніхто не віддаватиме – ну, хіба що українці.

Але й українцям час вже навчитися відрізняти «грішне від праведного». І ні в якому разі не дати себе втягнути в чергову боротьбу за мову. Стільки горя і зла, скільки вже принесло – і принесе ще – мовне питання, важко собі уявити. Та «патріоти» на кшталт цього блогера ніяк не вгамуються. Бо їм потрібен «вечный бой», бо саме за нього їм платять гроші, і цим вони годуються.  І продукт їх діяльності – труха, те, чього нема ніякої користі.

Був собі такий піп Гапон – до речі, наш земляк з Полтавщини, – який своїми гаслами підвів під кулі цілу купу людей, котрі у ті гасла повірили. Повірили, що вони потрібні, що вони на часі. Не всі повірили. Ті, що не повірили, розстріляли тих, хто повірив А Гапон врятувався.

Так ось такий і цей гапончик – Ісаєв. Чи то здуру, чи за гроші – скоріш друге – блоґер не акцентує, що Закон, на який він посилається, стосується лише громадян Речі Посполитої, а не усіх, хто опинився на її терені. А люди ж не розрізняють «нюансів» – вони чують гасла. Нібито добрі, але ж знов таки – не для всіх.

Я не кажу, що історія з Гапоном може повторитися буквально, але ж у цитованих коментах нагадали, як свого часу вивозили українців з Польщі, – з натяком на можливість повторення у разі чого. Ось гапони це «чого» і шукають. Шукають, що  ще перетворити на труху, – наприклад, нехай ще слабкі, але перші за століття кроки порозуміння між сусідами та одвічними неприятелями.               

Коли я зараз читаю польську пресу, в якій ще три роки тому вже висловлювали турботу, що в наступному, 2020 році, може приїхати обмаль українців, бо 400 – 500 тисяч поляків виїдуть на Захід, то між рядками бачу запитання: «А хто ж працюватиме? Якщо не українські, то чиї руки працюватимуть в Речі Посполитій, сирійські?» Марно чекати: їдуть вони великими сім’ями на «велфер» так званий, працювати не поспішають. Тому треба якось сусідів приваблювати. Тому всі сьогоденні привілеї для наших співвітчизників, що їх надає Польща, – це сало в борг, за яке треба буде розплачуватися шкурою. Причому власною.

І щоб цієї шкури залишилося хоч трішки, треба зрозуміти: робочі руки потрібні усюди, особливо «білі» руки з «білим» менталітетом, кваліфіковані, законослухняні… Саме вони, а не руки тих, що приїхали «боротися». «Борцунів» у Польщі вистачає й своїх, чужі їм не до потреби. Отже, якщо хочеш за щось боротися, спочатку стань СВОЇМ. А там, може, і погляди на боротьбу зміняться.

Тому дурнуватий блогер, який, спираючись на польські закони,  заявив, що треба вимагати відкриття українських шкіл, цілком може відкрити чергову скриньку Пандори, що призведе до чергової бійки «за своє», – він теж сарана, тільки іншого роду. Бо одні з жадібності, інші – з дурості, але однаково залишають після себе голе поле. Єдиний продукт їх діяльності – труха…


Щоб першим дізнаватися новини із Західної України, Польщі та світу, приєднуйтесь до Телеграм-каналу ЗУНР


Поширити:

Опитування

Військо Польське перемогло у Варшавській битві завдяки...