Українці будуть змушені визнати свій ґеноцид проти поляків на Волині – польський віцеміністр

Польський віцеміністр культури та національної спадщини Ярослав Селлін у вівторок у студії Польської Аґєнції Прасовей (PAP) відповів, зокрема, на запитання, чи визнають українці ґеноцид, вчинений 79 років тому українськими націоналістами над громадянами ІІ Речі Посполитої на Волині.

– Вони [українці] повинні визнати, тому що це факт. Просто факт. Було винесене політичне рішення про етнічну чистку, про вимордування всієї національної меншини, яка жила там століттями – і це завдання було виконане. Це ґеноцид. Ці підпадає під всі визнані визначення ґеноциду, тому тут нема про що дискутувати. Це історичний факт. Рано чи пізно українцям доведеться це визнати, – буквально сказав польський віцеміністр культури та національної спадщини Ярослав Селлін.

Віцешеф Міністерства культури та національної спадщини нагадав, що буде створена польсько-українська робоча група для розробки процедур, спрямованих на початок роботи з пошуку масових поховань в Україні, ексгумації рештків тіл, вшанування пам’яті загиблих, будівництва кладовищ та встановлення пам’ятників.

– З польської сторони склад цієї групи був визначений і запропонований, надісланий до Міністерства культури в Києві. Чекаємо на запропоновані прізвища від української сторони, – цитує урядовця польське видання Polonia Christiana.

Селлін підкреслив, що в українському суспільстві існує «справжня необізнаність» про діяльність Української повстанчої армії (УПА), що значною мірою зумовлено українською політикою щодо історії.

– Прославляння УПА йде від того, що це формування воювало проти сов'єтів до 1956 року і вони хочуть насамперед пам’ятати тільки про це. Але забути про те, що вона робила поза тим: наприклад, про ґеноцидні вбивства поляків, – зазначив Ярослав Селлін.

На думку замісника голови Мінкультури та національної спадщини, українці «рано чи пізно» почнуть дозрівати до того, що частина традицій цього військового формування та націоналістичних політичних рухів, які стояли за УПА, «є неприйнятними та вартують засудження».

Як він додав, завдання Польщі – відновити спільну історичну чутливість до правди.

Нагадаємо, що в Польщі щороку 11 липня відзначають Національний день пам’яті жертв ґеноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої.

Офіційно в Польщі ця дата пов’язана з роковинами подій 11 і 12 липня 1943 року, коли УПА здійснила скоординований наступ на польських мешканців близько 150 місцевостей Володимирського, Гороховського, Ковельського та Луцького повітів.

Було використано згромадження людей у неділю по костелах.

Акція УПА в ці дні стала кульмінацією хвилі вбивств і вигнань поляків з їхніх домівок, що тривали з початку 1943 року.

Польська сторона стверджує, що внаслідок «Волинської різанини» на Волині та в Галичині було вбито близько 100 тис. осіб польської національности.

Втім, українські історики називають відчутно нижчі цифри жертв – не більше 40 тисяч, а реалістичніше біля 20‑ти.

Виконавцями трагедії на Волинські були Орґанізація Українських Націоналістів – фракція Степана Бандери, а також підпорядкована їй УПА та українське населення, яке взяло участь у вбивствах польських сусідів.

ОУН-УПА називала свої дії «антипольською акцією». За цим терміном ховався намір вбити та вигнати поляків зі своїх обійсть.

Тут варто дещо підправити і цитовані польські видання, і віцешефа польського Міністерства культури та національної спадщини.

Безперечно, що «бандерівська» ОУН, що підпорядковані їй навіть не стільки УПА (бо на той час «бандерівці» ще не встигли взяти під контроль всі підрозділи УПА, яка зродилася без участі ОУН), як боївки так званої Служби Безпеки ОУН (СБ ОУН) – вчинили злочини проти корінного польського населення Волині та Галичини. 

Але варто ці події розглядати все ж таки в причинно‑наслідковій послідовности: тобто починати з того, що передувало Волинській трагедії.

Чи часом це не була «пацифікація» Галичини в 1930‑му році за участи поліції та польської армії, з річницею створення якої пару днів тому так красномовно вітали польською мовою українські високопосадовці та військові командувачі?

(на світлині: Пацифікація одного із галицьких сіл. Джерело: WIKI)

В рамах цього «примусу до миру» по польськи – громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем.

На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення.

Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

За даними українських науковців, під час цієї акції зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло за різними даними від 7 до 35 осіб.

Під час «пацифікації» було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл.

Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту.

У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання.

І це ще без згадок про перші концентраційні табори для Галичан відразу після окупації ЗУНР в 1920–1921 роках.

Тоді приблизно 100 000 галичан було загнано за колючий дріт та в непристосовані для людського перебування бараки, де в'язням часто відмовляли в їжі та ліках; деякі з них померли від голоду, хвороб чи самогубства.

Серед жертв були не лише солдати та офіцери, а й священник, адвокати та лікарі, які підтримували українську справу. Кількість загиблих у цих таборах від хвороб оцінювалася в 20 000 осіб.

Нагадаємо: в 1921 році ще жодної ні ОУН, ні УПА, ні тим паче «бандерівців» не було!

Про цілеспрямовану політику польського осадництва 1920-1930-х років в Галичині й Волині, де, власне, й відбулася трагедія – можна вже й не поминатися: бо це були у порівнянні зі всіма решта вчинків тодішньої Речи Посполитої досить «лагідні» дії.

Нажаль, польські урядові чинники воліють зовсім не згадувати про попередні два десятиліття, що у висліді й призвели до трагедії на Волині.

А дарма.

Бо визнання своєї колоніальної й подекуди так само відверто ґеноцидної політики міжвоєнної Польщі з боку владних речників Польщі теперішньої – якраз би стали запорукою до примирення, пошуку шляхів до історичного порозуміння, про яке згадував у своїх тезах віцеголова польського Мінкульту та спадщини.

Але очевидно, Польщі цього не потрібно.

Користаючись з поточної геополітичної ситуації – ситуації, коли Західна Україна несе на собі тягар переселенців зі Сходу, за домівки яких щодня гинуть сотні й тисячі вихідців насамперед з Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини – польські приховані неоімперіалісти вирішили раз і назавжди «правильно» розв'язати вузол історичних протистоянь на теренах ЗУ.

Зрозуміло, що «правильно» тільки для однієї сторони – для Польщі.

Зрозуміло також й інше: ось ця «прихованість» новітнього неоімперіалізму Польщі – так само до пори, до часу...