Новини



Як у Галичині русофілів судили


У такі ж літні дні сто сорок років тому – від 12 червня до 29 липня 1882 року – у Львівському суді присяжних відбувався процес, підсудними на якому були одинадцять місцевих русофілів.

У тому процесі не було, сказати б, «переможців» – ні підсудні особливо не постраждали, ні суд не здобув собі почестей. Врешті-решт, як знаємо, політичне русофільство в Галичині на початку ХХ століття програло свою баталію з політичним українством. Тож для чого про нього сьогодні згадувати? На жаль, підстави є – розгорнута останнім часом кампанія проти УПЦ (МП) в окремо взятій Галичині може призвести згодом до подібних «процесів».

Для того, щоб поєднати минуле з сучасністю, варто нагадати в загальних рисах, про що ж йшлося в тому «Львівському процесі». (Загалом же з історією галицького русофільства можна ознайомитися в досить вичерпній книзі сучасної німецької історички Анни-Вероніки Вендланд «Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією. 1848-1915»).

Для початку потрібно зазначити, що головними опонентами політичних русофілів, як і всієї концепції «русинства», були польські націоналісти в Галичині, та місцеві посполиті русини, котрі під впливом підросійських українців на чолі з Драгомановим і Грушевським почали перетворюватися на політичних українців. Головна роль як одних, так і інших, в боротьбі з русофілами зводилася, переважно, до доносів австрійській владі і наклепів – мовляв, русофіли ллють воду на млин російського царату і мріють розвалити «найяснішу імперію» Габсбурґів.

Тож до 1882 року представники австро-угорської влади різних рівнів вже і так шукали приводів, щоб розібратися з русофілами. Але це було зовсім непросто, адже до цього руху належали шановані люди, і діяли вони майже виключно в межах законів імперії. Тому за привід довелося обрати два насправді невинні випадки – конфліктів громади з керівництвом уніатської церкви.

У першому випадку греко-католицька громада в містечку Збараж, невдоволена ініціативами свого пароха, пригрозила йому своїм переходом до православної церкви. Коли парох відступив, парафіяни теж відмовились від своїх погроз. Щось подібне відбулося і в селі Гнилички Скалатського повіту, неподалік від російського кордону.

Там, правда, громада навіть встигла подати заяву про зміну конфесії. Це призвело до приїзду вповноваженої Церквою комісії, з’ясовування і розмов зі сторонами конфлікту. В результаті все вдалося врегулювати, тобто відмовити парафіян від нерозумних й емоційних рішень. Справу вже мали закрити й передати в церковний архів, аж тут про неї провідала польська преса Галичини і почала її розкручувати, як поважний скандал. Політичні українці теж підключилися, бо побачили в цьому шанс послабити своїх конкурентів за ідентифікацію галицького селянства. Так справа дійшла до суду.

З великої кількості заарештованих і допитаних на лаву підсудних потрапило лише одинадцять осіб. А саме: довголітній цісарсько-королівський чиновник із Закарпаття Адольф Добрянський, якого називали генератором ідей мадярських русофілів, та його донька Ольга Грабар (обоє на той момент вже мешкали у Львові); троє журналістів – Осип Марков з газети «Проломъ», Венедикт Площанський з газети «Слово» та дописувач з Коломиї Ісидор Трембицький; священник Іван Наумович зі Скалата та його син Володимир, віденський студент; отець Микола Огоновський з Чернівців; активіст кооперативної справи зі Станіславова – Аполлон Ничай; селянин Іван Шпундер з Гниличок та швець зі Збаража – Олекса Залуський.

Усіх їх звинуватили у державній зраді, що передбачало смертну кару. Всі неупереджені обсерватори того процесу визнали його огидним, маніпулятивним і упередженим. Доказова база була непереконливою, кількох свідків, зокрема політичних українців, піймали на відвертій брехні і наклепах.

В результаті після сорока засідань суд виніс вирок: жодному з підсудних не довели державної зради. Лише Наумовича, Площанського, Шпундера й Залуського звинуватили в тому, що «вони контактували з особами, які поставили собі за мету розбудити ненависть або зневагу до питомої спільноти австрійської монархії, до державної влади і до форми урядування в державі». За це їх засудили, відповідно, до восьми, п’яти і трьох (селянина і шевця) місяців арешту. Врешті-решт справою, яка заповідалася такою гучною, були незадоволені всі.

А тепер перейдімо до наших часів. Сьогодні в Україні своєрідну роль «русофілів» – чи точніше «москвофілів» – відіграють в очах опонентів вірні Української православної церкви Московського патріархату, УПЦ (МП). Це одна з найпотужніших церковних організацій в державі з величезною кількістю парафій в різних областях України. Не дивно, що з нею вже давно і з перемінним успіхом змагаються, іноді борються інші християнські українські церкви. Тут не місце переповідати бурхливої історії цього протистояння, а варто звернути увагу на один його аспект, котрий проявився найвиразніше на теренах Галичини.

Попри війну з Росією, українські православні не поспішають покидати УПЦ (МП) і не піддаються натискам. Більше того, на сильну дію навіть здатні виявити рішучу протидію. Як, наприклад, це було з побиттям хрестом священика ПЦУ його «колегою» з УПЦ (МП) на похороні військовослужбовця у вінницькому селі. Або ж, коли під час літургії 31 липня з храму Іоана Хрестителя в селі Хутори Черкаської області за настановою «московського» священика силоміць вигнали його колегу з ПЦУ.

Інша справа – Захід, зокрема – Галичина. В цьому регіоні, де завжди переважали антиросійські настрої, і церкви традиційно приживалися тільки «свої» – УГКЦ, УАПЦ, УПЦ (КП). Однак, за останні два десятиліття по галицьких містах і селах виникло чимало громад УПЦ (МП). Особливо вони почали поширюватися на галицькій Гуцульщині.

Причини різні: греко-католики якось в гори з бідними й специфічними парафіянами не поспішали дертися; священики УАПЦ не надто давали собі раду з обслуговуванням гірських громад, до того ж постійно шукали партнерів, чи то в УПЦ (КП), чи пізніше в ПЦУ. У багатьох вірян такі церковно-політичні «манси» викликали нерозуміння і невдоволення.

Тому з православними «батюшками», котрі не лінувалися приходити з-за Черемошу, з віковічно православної Буковини, багатьом було простіше і однозначніше. Згодом і чимало хлопців з віддалених сіл, з бідних родин поступили в семінарії УПЦ(МП), бо дорога до «українських» конфесій для них чомусь була надто складною.

Як би там не було, але щороку то в одному галицькому селі, то в іншому з’являлися парафії УПЦ (МП), парафіян яких інші селяни називали просто «москалями». В селі, зрештою, люблять ділитися – головне, аби не билися. Ну і не билися, аж поки не почалася російсько-українська війна.

Однак після Майдану-2014 в деяких селах активісти разом з АТО-шниками почали пресувати місцеві «московські» громади. А після 24 лютого 2022 року це набрало ознак масового явища, до того ж, значно радикальнішого. В кількох галицьких, зокрема, гірських селах місцеві активісти прогнали «московських попів», а церкви спочатку опечатали, а потім повідкривали для служіння «своїх» священників. Атмосферу підігрівали й волюнтаристські рішення обласного начальства, яке забороняло діяльність УПЦ(МП) на своїй території, а також нальоти співробітників СБУ з обшуками до священиків чи церковних активістів.

З настроєвої точки зору це можна зрозуміти і пояснити, але з позицій правової держави – аж ніяк. Така «боротьба на місцях» грубо порушує не тільки закони про людські права, свободу віросповідання, але й недоторканості приватної власності. Справа в тім, що селяни часто виділяли шматок власної землі, і на ній за власні гроші зводили церкви чи каплиці, до яких потім запрошували священників.

І ніякі активісти не мають права їм цього забирати. Держава не поставила УПЦ (МП) поза законом і, думаю, не поставить. Регіональна влада теж не має повноважень, щоб закривати легально діючі церковні установи. Отже, маємо справу з грубим порушенням законів.

Знають про це і самі потерпілі. Зараз вони не проявляють активності, бо, як і всі інші, чекають коли і як закінчиться війна. Та як тільки повернеться мир і правопорядок, вони відразу звернуться до відповідних державних (а то й міжнародних) органів з вимогою повернути їм їхню власність. Неважко спрогнозувати, що новітні експропріатори, особливо якщо будуть почувати себе переможцями, теж не віддадуть своєї здобичі без бою. Інакше їм доведеться не лише втратити незаконно загарбане, а ще й визнати публічно, що вони вчинили протиправні дії.

Виходячи з цього, можна припустити, що в недалекому майбутньому нас знову чекатиме низка «русофільських» судових процесів. В результаті яких також не буде «переможців», бо всі ж співгромадяни, односельці. Майно, сподіваюся, повернуть, і справедливість відновлять, але от осад, як кажуть, залишиться…


Щоб першим дізнаватися новини із Західної України, Польщі та світу, приєднуйтесь до Телеграм-каналу ЗУНР


Поширити:

Опитування

Військо Польське перемогло у Варшавській битві завдяки...