Галичина, яку ми проср@ли, або що не так з нашою історією. Епілог

Продовжуємо і завершуємо стислий, але цікавий неакадемічний виклад гисторії Галичини, який навряд чи в оглядовому майбутньому стане доступним в офіційній шкільній програмі, зав'язаній виключно на козацькім розбійництві, чубах, люльках та шароварах. З домішками доби Київської Русі, звісно — без якої, як відомо, не було б і Людства на Земли...

Поки в решті руських земель князівства розпадалися на сотні мініатюрних квазідержав, Галичина централізувалася. Як решта Європи через якусь сотню років.

І заслуга ця — в синерґії покликаної династії та місцевих сил. Але тут ситуація не така, як з прикликанням варягів, коли слов’яни (чи ні?) самі правити не могли. Тут Галичанам потрібна була легітимність. Ростиславичам — земля, гідна титулу.

Пазл склався і все йшло своїм ходом, якби не один войовничий прибулець з Волині на ім’я Роман...

(Попередню частину ЗУНР вельми зарошує читати тут)

Останній Ростиславич, Володимир, був явно не готовий володіти такою великою державою. Все життя провів на гулянках, ледь не втратив владу через інтервенцію угорців, яких дивом вигнав, а з досягнень відзначився хіба написанням Слова о полку Ігоревім, та й те не точно. Не дивно, що така людина, як Роман Мстиславич, легко відібрав Галичину.

Володимир Ярославич (1151—1198) — князь з династії Рюриковичів, останній з гілки роду — Ростиславичів.

1188 року Роман Мстиславич, скориставшися смертю галицького князя Ярослава Осмомисла та вступивши у змову з галицькими боярами проти Володимира Ярославича, захопив Галич.

Станом на 1199 рік Роман вже був на Русі одним з найвпливовіших князів. Любитель інтриг і війн, Роман встиг і добряче “кинути” свого брата, і випадково здати Галич угорцям, і посваритися з Києвом, і залізти у внутрішні польські розбірки, і в Новгороді Великому княжити, ще й суздальців розбити добряче.

Рома́н Мстисла́вич (Великий) (бл.1152—19 червня 1205) — великий князь київський (1201, 1204), князь новгородський (1168–1170), володимирський (1173–1188, 1188–1205), галицький (1188, 1199–1205), з династії Рюриковичів.

Князь відразу аґресивно напав на місцеву знать: у Длуґоша його методи названі звірськими. Об’єктивно, князь повівся з галицькою знаттю не краще, ніж Іван Грозний з новгородською.

Асимілювати місцеву, «неруську» знать для князя, який сам жив в історично прив’язаній до Києва Волині, було справою честі. «Не подусивши бджіл не їстимеш меду», — казав Роман.

З галицькими боярами, що були проти такого повороту, Роман Мстиславич розібрався, можна сказати, без співчуття. Це мало вочевидь настільки сильний ефект, що в тогочасних польських хроніках можна зустріти побоювання місцевих володарів, якби Роман Мстиславич не надумав чогось подібного вчинити й з ними.

Натомість непривітні зазвичай до русів візантійські історики так нахвалювали Романа, що ледь не перехвалили більше за свого імператора.

А все за його успішні походи на половців на початку ХІІІ століття, які врятували Константинополь від загибелі — під стінами столиці стояли орди кочовиків, тож удар Романа їм в тил відверто врятував Візантію. Хоча насправді цього було мало: в 1204 Царград захопили хрестоносці.

Кажуть, до речі, ніби Роман відмовився прийняти королівську корону, бо віру зрадити не міг. Ая, домовилися — в Ерфуртському монастирі в Німеччині збереглися записи про космічного розміру пожертви місцевим монастирям. Та й з імператором Роман родичався — і, зауважте: не з візантійським. 

З імператорством Романа пов’язує ще одна деталь. Він першим на Русі названий «самодержцем», «царем».

Ні Володимир Великий, ні Ярослав Мудрий, ні Мономах таких титулів не мали: максимум «великий князь».

До порівняння: «великий герцоґ» в Европі — не краще «бана» Боснії чи «маркґрафа» Каталонського. Грубо кажучи, годиться хіба тільки королям мешти витирати.

А Мономах був узагалі «архонт» — такий си «ґубернатор» Закарпатської області, мовою сучасної термінології; голова ОДА.

А тут: ще володар навіть не усієї Русі, але уже цар. От що робить з людьми влада!

Захопивши Галичину, Роман вперто нищив місцеву ідентичність, проте розумів, що ця земля — окрема.

Об'єднане Галицько-Волинське князівство за правління Романа Мстиславича «Великого»

А об’єднавши кілька престолів, Мстиславич вирішив не бути окремим князем в кожному селі, а мислити ширше: стати собі імператором.

Адже слово «цар» напряму походить від «цезар», себто імператор. Тому й захопив Роман Київ, тому й хотів встановити на Русі європейське престолонаслідування — майорат.

Він одного разу врятував Візантію і не міг зрозуміти, чому в тій слабкій, розірваній на шматки землі безхребетного володаря звуть «імператором», а він, гроза Європи — лише князь? Зрештою, вдача князя його самого й згубила.

Проте, його діти урок засвоїли: далі були довгі 40 років війни за його спадщину й апофеоз — королівська корона на голові його сина, одягнутого в імперський пурпур...

По дурній смерті Романа його вороги не чекали. Галичину з Волинню почали ділити всі, кому не ліньки: поляки, угорці, русь та інша напасть, пробачте на слові.

Шлюби малолітніх Ядвіґ з Коломанами та вічні війни, або появу незрозумілого Мстислава Удатного на галицькому престолі — це все ми опустимо. Нас цікавить Данило. 

Сини Романа Мстиславовича 40 років боролися за об’єднання його володінь. Війни, повстання, інтриги. Є одне припущення: велич Данила та його державницьку думку визначила битва на Калці.

Відвертий ідіотизм руських «витязів», яких вщент розбили монголи, як через відсталу військову тактику, так і через комплекс меншовартості у князів, які більше ділили, «хто полк поведе», ніж думали про війну — викликав у Данила відразу.

Звідси — церковна унія, королівська корона, запрошення іноземців, нові міста, нові імена для дітей, все нове — лиш би не як колись.

Данило був великим воїном: у 1238 розбив в Дорогичині хрестоносців (чи то купку тамплієрів, чи то добжинців, чи тевтонців), які потім люб'язно укладали з ним мирні договори та вели торгівлю в Галичині, будували замки й почували себе чудово.

У 1245 успішно розбив галицько-угорсько-польську коаліцію під Ярославом.

Будував кам'яні фортеці: Холм, Кременець, Хотин.

Реформував армію: використав монгольську зброю, арбалети, стінобитні машини та інші нововведення, такі як використання важкої піхоти — ополчення.

[Щось на кшталт сучасної тер.оборони: історія постійно ходить колом — прим. ЗУНР].

Прийняв церковну унію й королівську корону. Створив діаспори німців та вірмен на Галицьких землях.

Готувався розбудовувати державу далі, протееее... прийшли монголи. 

Дани́ло Галицький (також король Данило Руський, Данило Романович; правитель Галицько-Волинського князівства. Князь галицький, володимирський. Останній самостійний Великий князь Київський. Представник роду Романовичів, гілки Волинських Мономаховичів із династії Рюриковичів.

І це — головна біда Галичини. Ідіотські збіги обставин. Смерть Романа, монгольська навала, а в майбутньому й того гірше — не давали Романовичам збудувати справжню імперію.

Але атрибути імперії у них були. Данило зробив своїх синів монархами інших держав Європи: Австрії, Литви, захопив Київ, ходив у хрестові походи — на прусів та ятвяґів.

Коронація Данила

Данило ходив у імператорському пурпурі, в якому зустрічав Белу, свого колишнього сюзерена, який не на жарт образився. Данило воював Моравію, і ймовірно особисто в бою вбив австрійського герцоґа. 

Також володар Галицько-Волинської держави продовжував укріплювати важливі населені пункти, будуючи численні оборонні споруди в усіх землях.

При цьому Данило намагався спиратися на прихильні до його влади міські елементи, бо добре розумів, що, розбудовуючи гради, він концентрує майстровитих людей, які наповнюють державну казну сталими надходженнями.

Літопис зафіксував це на прикладі спорудження Холма: мовляв, Данило

«почав зазивати захожих людей – німців і русь, чужоземців і ляхів; вони йшли день-у-день, ремісники і майстри всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла, – і було життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села».

3D-реконструкція корони короля Данила. На думку кандидата історичних наук та наукового співробітника Інституту історії України Олександра Алфьорова, зараз — це найточніша з існуючих модель корони.

«Зображення Корони вдалось виокремити серед джерел, які не сприймаються дослідниками історії Руси, а саме з митних пломб ХІІІ ст.» — запевняє Алфьоров.

За Данила Галицького зродиться такий новий феномен українства, як «татарські люди», тобто ті з провідної верстви, які підуть на службу до загарбників, збираючи податки, виконуючи інші адміністративні функції, запрягаючи земляків у чужоземне ярмо.

Ці «татарські люди» засіють на майбутні зерна хрунів-відцуральників від всього свого: від історії, справжніх героїв, мови рідного краю...

Але найважливіше: Данило сотворив нову реальність.

Якщо до нього Галичина була Галичиною, Волинь — Володимирією, а Київ — Руссю, то саме Данило Русь переформатував.

Герб Галичини та Володимирії на будівлі Австрійської ощадної каси в Сокалю.

Взявши титул короля Русі, він назавжди з’єднав два поняття — Галичину і Русь.

Все решта — руські землі, землі, населені русинами, але Русь — в Холмі, потім у Львові та Галичі.

Нестерпно комічно, що навіть термін «Росія» з’явився у Львові й стосувався Галичини. Велика війна ідеологем, до якої було ще багато століть...

© Євген Сюч-Солдатенко, видання Справжня Варта

PS від ЗУНР
Простіше кажучи, Данило Галицький, що з роду Романовичів, гілки Волинських Мономаховичів з династії Рюриковичів, саме й поховав прояви та зачатки галицької державної окремішности від Русі, від Київа.

Тобто де-де, але тут якраз і не збрехала колишня палка комуністка, а зараз не менш завзята українська ультранаціоналістка Ірина Фаріон: ні з біса той Данило — не «галицький»...