Новини



Війна і Західноукраїнська провінція


Упродовж останніх трьох місяців мені довелося побувати в різних селах та містечках Галичини й Буковини. Головне враження спільне – там люди більше налякані війною, ніж у великих містах.

І справа не лише в характерному для провінції нижчому рівні «інформаційної просвіти». Проблема ще й у тім, що в невеликих населених пунктах, де часто «всі всіх знають», а плітки розходяться швидше від запахів, довіра до влади різних рівнів і до офіційних джерел інформації традиційно є низькою. Тож певні загальні тенденції там стають очевиднішими й дошкульнішими – передусім ті, що пов’язані з війною.

Тут варто теж підкреслити, що на відміну від східноукраїнських агломерацій, більшість населення Галичини чи Буковини, Закарпаття чи Волині, становлять саме провінційні мешканці. Навіть жителі відносно великих міст, передусім обласних центрів, у більшості своїй є міщанами у першому поколінні. Вони підтримують тісний контакт зі своїми сільськими чи містечковими родинами й, зазвичай, залишаються з ними в одному «ментальному полі».

Отже, у провінційних мешканців Західної України є, принаймні, три головні масиви пов’язаних із воєнним станом жалів і страхів, підозр і претензій до тих, з ким для них асоціюється державна, регіональна чи й місцева влада.

«Лапанка» на місцевих мужчин і торгівля тілами

Вздовж і вшир по теренах Галичини й Буковини люди в основному мають відчуття, що мобілізація до військових підрозділів зачіпає їхніх односельчан значно більше, ніж мешканців інших регіонів. З обох боків Черемоша, Прута, Дністра, Стрия і т.д. можна почути жахливі і обурливі розповіді про «лапанки» (так ще за часів «бабці Австрії» у цих місцях називали примусове відловлювання рекрутів до цісарсько-королівського війська), що їх влаштовують представники регіональних військкоматів на мужчин призовного віку.

Військовозобов’язаних чоловіків затримують для вручення їм повісток і на дорогах у приватних автомобілях, і на базарах в районних центрах, і в громадських закладах харчування чи «наливайках», а навіть на гірських полонинах, де ті зараз масово збирають чорницю. Трапляються й розповіді про випадки, які за місцевими поняттями «волають до неба про помсту». В одному з буковинських сіл воєнком приїхав навіть на похорон військового, що загинув на Сході, аби вручити повістки тим друзям, однокласникам і родичам загиблого, котрі прийшли з ним попрощатися.

Серед пояснень того, чому «беруть передусім наших», можна почути такі аргументи, що західняки добрі й працьовиті майстри – все вміють робити; кмітливі й досвідчені – з усім дадуть собі раду etc. Є й більш тривожні пояснення. Наприклад, що воєнкоми – це східняки, які просто не люблять «западенців», а тому й не шкодують їх. До того ж, воєнкоми на мобілізації, начебто, заробляють: за кожного мобілізованого отримують величезні премії, а з кожного «ухилянта» беруть хабарі. В результаті мені вже доводилось чути, як місцеві скеровують представників військкоматів на неправильні напрямки, посилають у непроїзні доріжки, або ж просто кидають на їхньому шляху зрубані дерева.

До цього варто ще й додати нарікання родин, які вже втратили своїх близьких на війні, на затягування процесу повернення тіл загиблих, або й неповернення їх взагалі. Серед сільських й маломістечкових мешканців, як вогонь по сухій траві, розходиться версія, що деякі представники військової влади вимагають гроші за повернення тіл для поховання рідними. Тому чітко помітною тенденцією Західноукраїнської провінції сьогодні, на відміну від початкового войовничого ентузіазму, є бажання сховатися від «лапанки» і сховати своїх близьких.

Сумнівні «біженці» і потенційні загрози з їхнього боку

Підозри щодо неприхильного ставлення воєнкомів-східняків до місцевого населення трансформувалися ще й в переконаність, що ті не чіпають (зрозуміло, що теж за відповідну мзду) мужчин призовного віку, котрі втекли на Захід країни з прифронтових чи охоплених воєнними діями областей. До того ж, втекли не просто так, а на дорогих автомобілях і, судячи зі стилю життя, який вони ведуть на місцях вимушеного тимчасового перебування - з непоганими грошовими запасами.

До таких висновків провінційні галичани чи буковинці доходять, дивлячись на тих переселенців, поточно званих «біженцями», котрі дозволяють собі винаймати недешеві будинки, часто розважаються з музикою і шашликами, подорожують чи засмагають, коли місцеві люди важко працюють й переживають за своїх близьких на фронті. Зрозуміло, що є чимало й незаможних біженців, але вони зі зрозумілих причин око місцевим не муляють.

А от ті, котрі привертають увагу, стають все частіше персонажами поширених між місцевим населенням «автентичних історій», що викликають обурення, підсичують зневагу, але й сіють відчуття загрози. Популярним сюжетом є «побиття нашими» зухвалих біженців. За що? Один в магазині, відштовхнувши жінку, попхався без черги, ще й вимагав знижок з огляду на свій статус. Інший, будучи напідпитку, десь під корчмою хвалився, що буде «трахати» місцевих бабів, бо скоро багато з них залишиться без мужчин, які загинуть на фронті. Наступний насміхався над місцевими звичаями й мовою. Всім їм місцеві дали «научку», за допомогою тумаків і копняків. Чи хтось із «наших» при цьому постраждав – легенда замовчує.

Не меншого поширення набули й розповіді про те, як гостинні галичани змушені були прогнати невдячних біженців. Чому? Одні ставили своїм благодійникам завищені вимоги, інші поводилися по-хамськи, підкрадали у господарів і не підтримували чистоти, деякі дорікали патріотичним «западенцям», що це через таких, як вони, почалася вся ця війна. Вразливі душі гостинних галицьких провінціоналів не витримали – довелось вимушених гостей прогнати.

Найцікавіша, може, повносюжетна історія, яку мені довелося почути, звучала приблизно так. Одна сім’я на Прикарпатті пустила до себе кількох жінок з дітьми десь зі Сходу. Безкоштовно надали їм житло ще й харчували. Одного разу господиня, занята весняними роботами, дала біженкам ключі від підвалу з продуктами, щоб ті самі могли собі приготувати обід. І пішла, але на серці в неї було щось неспокійно.

Повернулась саме тоді, коли жінки-переселенки були у підвалі і обговорювали побачене там. Галицька господиня почула, як невдячні гості, шоковані побаченим, ділилися враженням і планами. На їхню думку, «ці бандери» зробили такі величезні харчові запаси, бо вони знали, що буде війна і давно до неї готувалися. Отже, після війни, коли людям буде важко і буде голод, їх потрібно буде розкуркулити.

Що було далі, знавцям галицького епосу і етосу неважко здогадатися – за допомогою грабель і «якоїсь матері» господиня прогнала підступних біженок зі свого обійстя, безапеляційно наказавши власному чоловікові зібрати їхнє барахло і негайно ж викинути за браму.

Тепер у нас – повторюють, мов під кліше, в селах чи й містечках – біженців не дуже видно. Є переважно самі жінки й діти, а якщо десь збереглися ще й їхні «хлопи», то вони на вулиці воліють не показуватися.

Куди зникає наша допомога для фронту?

Третій масив, пов’язаний якраз із вищезгаданими запасами галицьких пивниць та актами благодійності, але в дещо іншому аспекті. Від самого початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну практично всі села й невеличкі містечка Західної України проводили організовані збірки грошей і продуктів на підтримку українських військових на передовій.

Бусики, наповнені крупами, салом, консерваціями, тушонками, теплими речами та іншим добром, мало не щодня відправлялися на Схід. Зібрані гроші передавали волонтерам, переважно уповноваженим місцевої, здебільшого районної влади. Масово підтримувались і адресні ініціативи, типу обмундирування та бронежилетів для вояків-односельчан чи й автомобілів для окремих підрозділів. Все це відбувалося досить організовано, крім одного пункту – звітності.

Після кількох випадків, коли було зафіксовано, що консервації опинились на базарі, бронежилети виявились неякісними, а машини взагалі не приїхали до пункту призначення, по селах і містечках пішов поголос, що хтось заробляє на війні. Окремі спроби вирахувати такого «хтося» нерідко наражалися на погрози з боку локальної влади й активістів, супроводжувані звинуваченнями у сіянні паніки й розпусканні неправдивих чуток, спрямованих на дискредитацію волонтерського руху й підрив єдності, що, зрозуміло, працює на користь ворога.

 

Тож пошук винних пригальмував, але разом з ним знизилася і щедрість «дающих». Натомість, прийшли притишені перемовляння поміж людьми про те, що не всім і не все вдасться списати на війну. Мовляв, от повернуться наші хлопці з фронту і тоді розберемося, куди поділася наша допомога.

***

На завершення можу лише зізнатися, що все це слухати неприємно, а перспектива вирисовується небезпечна. Невідомо, скільки в цих розповідях правди, а скільки вигадок, базованих на упередженнях, зацофаності, стереотипності нашої провінції, або й на свідомому очорненні дійсності якимись нерозпізнаними ворожими агентами. Але вже сам факт їхнього існування і поширеності теж багато про що свідчить.

Центральна, а вслід за нею й регіональна влада, використовуючи по максимуму провінційне населення, нашпиговуючи його пропагандою в стилі «арестовичевідєнія», зовсім не дбає про підтримання реального, а не вдаваного почуття патріотизму, яке є неможливим без чесних й відповідальних взаємин. Недовіра народу до влади в мирні часи – це проблема, але в час війни – катастрофа. І якщо Київ не почне цього виправляти вже зараз, то й після завершення бойових дій в Україні може не бути миру. Принаймні, в Західній.


Щоб першим дізнаватися новини із Західної України, Польщі та світу, приєднуйтесь до Телеграм-каналу ЗУНР


Поширити:

Опитування

Військо Польське перемогло у Варшавській битві завдяки...