Новини



День бездержавності. 1140 років тому союзник галичан узяв Київ


Звучить гостро і провокативно? Але саме наприкінці липня 882 року – не здивуюся, якщо 28-го, коли Україна без жодних підстав відзначає «день державності» – варяг Олег заволодів Києвом. До чого тут галичани? Спробуємо з’ясувати.

Мініатюра з Радзивилівського літопису. Опис події за 879 рік у Повісті временних літ: «Помер Рюрик і передав княжіння своє Олегові, із свого роду, і віддав йому на руки сина свого Ігоря, бо вельми малий був».Мініатюра з Радзивилівського літопису. Опис події за 879 рік у Повісті временних літ: «Помер Рюрик і передав княжіння своє Олегові, із свого роду, і віддав йому на руки сина свого Ігоря, бо вельми малий був».

За найбільш поширеною в радянській та пострадянській історіографії версією, базованою на «Повісті минулих літ», в кінці липня 882 року варяг (рус) Олег, опікун малолітнього князя Ігора, здобув Київ (Самбатас). Саме туди він переніс столицю своєї держави, і де правив наступні тридцять (чи більше) років. Тобто, за літописом, 1140 років тому відбулася епохальна для тогочасної історії подія – фактичне становлення Руської держави з центром у Києві під владою династії Рюриковичів.

Та чи було все так, як подавали російські та радянські історики, і повторюють за ними історики київські? І до чого тут галичани? Спробуємо з’ясувати.

За версією радянської історіографії (базованої на переписаних за часів царату літописах), Олег прийшов з Новгорода на Волхові, розташованого поблизу озера Ільмень. Він начебто був родичем легендарного Рюрика і воєводою у його війську, після смерті Рюрика захопив владу та правив від імені Рюрикового нащадка Ігоря. У 882 році Олег начебто зібрав військо і рушив на південь, бажаючи взяти під контроль всю торгівлю між Європою та Азією.

Торгівля тоді йшла літописним шляхом «із варяг у греки», який згодом став тим самим стрижнем, на який були нанизані давньоруські землі. Підійшовши до Києва, він не став штурмувати це невелике містечко, а, як згадано в Літописі Руському, виявивши кмітливість, він виманив правителів Аскольда та Діра. Домовлятися ті були не налаштовані, тому були вбиті і надалі в літописі не згадувалися.

Олег начебто сказав, що з тих часів Київ буде «мт҃и градомъ рускими» («матір’ю містам руським»), і обклав даниною Новгород (з якого начебто прийшов). Щось тут не в’яжеться, чи не так? Особливо, якщо врахувати, що фольклор, народні билини та записи східних істориків-сучасників вказують на зовсім інше походження Олега.

Проблематика Олегового захоплення Києва розглядалася дуже багатьма дослідниками, найбільш глибокі розвідки залишили і Омелян Пріцак, і Ігор Мицько, Юрій Диба, Леонтій Войтович та інші. За останні десятиліття зібрано багато невідомих радянській науці матеріалів про події в Східній Європі ІХ-Х століть. Якщо зібрати докупи розрізнені джерела та розставити їх у хронологічній послідовності, то виходить наступна картина.

Насамперед, станом на середину ІХ століття вже існувало місто Київ (Самбатас) як осідок місцевих правителів, котрі підпорядковувалися Хозарському каганату. Наприклад, Бертинські аннали повідомляють про прибуття у 839 році до західного імператора Людовика I (814-840) посольства візантійського імператора Феофіла (829-842), який «прислав також… деяких людей, які стверджували, що вони і народ їхній, називаються Рос (Rhos), а їхній король (rex) має титул хакана (chacanus)». За повідомленнями Іб-Фадлана у 922 році, «руси» визнавали своїм володарем «хазарського кагана».

Землі нинішньої України в складі Хозарського каганату.Землі нинішньої України в складі Хозарського каганату.

В листі іншого західного імператора, Людовика ІІ, до візантійського володаря Василя І Македонянина, датованому 871 роком, поруч з аварським каганом згадані володарі хозарів, болгар та якогось «північного народу» (Nortmanno), який ототожнюють з літописною Руссю. Згадка про «кагана русів», що живе на болотяному острові посеред озера, міститься в творах Ібн-Русте та Гардізі початку Х століття.

А документ під назвою «Київський лист» є свідченням присутності великої громади юдеїв у Києві в Х столітті – при цьому йшлося саме про семітів, а не хозарів, які теж сповідували юдаїзм. Митрополит Іларіон називав каганом князя Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого, в київському Софійському соборі довгий час зберігався напис «Спаси, Господи, кагана нашого», в якому, на думку дослідників, йшлося про онука Володимира Святославича – Святослава Ярославича.

Станом на середину ІХ століття Баварський анонім (дослідники датують документ періодом від 817 року до 840-х років) повідомляє, що в Києві між Caziri (хазарами) і перед Ungare (угорцями), які тоді кочували у Приазов’ї,  вже були руси і фризи: «Ruzzi. Forsderen. Liudi. Fresiti». Варто відзначити, що «Forsderen Liudi» чи «Fuhrendes Volk» – це «перші, керівні люди».

Легендарний Рюрик за походженням був шляхетним варягом, вихованим при королівському дворі Данії. Його батька, герцога Ґодліба, вбили під час походу на слов’янський ґрад Рерік на узбережжі Балтики (нині територія Німеччини), тож Рюрик як наділ отримав землі у Фризії (нині північ Нідерландів). Звідти його вигнали, і після поневірянь та розбійницьких походів Рюрик – начебто на запрошення місцевого віча – опинився у Ладозі. Саме звідти і почалася експансія варягів-русів (можливо, від скандинавського «Ruotsi» – «гребці», бо вони пересувалися на човнах) на інші східнослов'янські землі.

Таким чином, реальний прихід русів до Києва варто віднести до першої половини ІХ століття. Ймовірно, саме відомий в 860-х роках Аскольдір (Höskuldr зі скандинавських джерел, ал-Дір із арабських – тобто це одна особа, а не дві, жодного Діра не існувало) замінив місцевого слов’янського правителя в Києві. Але незалежні одне від одного джерела вказують на те, що тоді руська верхівка Києва продовжувала підпорядковуватися хазарам та використовувала хазарське назовництво (титули) для своїх правителів.

Важливою обставиною є те, що станом на другу половину ІХ століття, зокрема в 880-х роках, Великого Новгорода як такого ще не було. У межах початкових ядер міських територій на Неревському, Людиному і Славенському кінцях відкладення культурного шару почалося не раніше початку Х століття, на інших ділянках, частина яких перебуває навіть у центральних районах нинішнього Новгорода, життя почалося не раніше ХІ-ХІІ, а часом і ХІV століть. Тобто, якщо Рюрик і сидів у Ладозі, яка тоді справді існувала, то Олег не міг сидіти у Новгороді (ільменському), а тільки в якомусь іншому Новгороді (а міст з такою назвою у слов’ян було багато).

Арабський історик початку Х століття ал-Масуді пишучи про руського «царя ал-Діра» (Аскольдір), вказав його сучасником є Олег - «цар ал-Олванг, у якого багато володінь, великі будівлі, велике військо і рясне військове спорядження. Він воює з Румом, франками, лангобардами та іншими народами. … За цим царем з країн слов’ян знаходиться цар турків». Під «турками» тут слід розуміти угорців, розміщуючи царство Олванга на південний захід від Києва, звідки був вихід до земель Священної Римської імперії – на заході, та угрів – на півдні.

Дослідники вважають, що відомості ал-Масуді можна віднести до 40-80-х років ІХ століття. Вони зафіксували історичність згаданих раніше Аскольдіра та Олега та їхнє одночасне існування перед сутичкою. Про походи Аскольда згадано у візантійських хроніках, що є підтвердженнями історичності згаданого правителя. Навіть більше, на відміну від походів Олега на Візантію, які не записані у візантійських хроніках, походи та договори Аскольда засвідчені письмово.

За Ігорем Мицьком та Юрієм Дибою, Олег (Хельґ) був онуком данського правителя Хельґи. Олег в другій половині ІХ століття емігрував з Полаб’я (нині Німеччина) на пониззя Дунаю. Після одруження з донькою слов’янського правителя Будимира, Олег отримав у володіння землі зі столицею у Пліснеську (тепер село Підгірці на Бродівщині, нинішня Львівська область), де в нього і народилася (чи, принаймні, зростала) дочка, майбутня княгиня Ольга. Про тісні контакти населення північного Прикарпаття та південної Волині із Полаб’ям та Вагрією свідчить і археологія. Наприклад, у найдавнішому археологічному шарі дитинця давнього Пліснеська виявлено унікальну для цих теренів ліпну кераміку кінця ІХ – першої половини Х століть, яка має прямі аналогії, де б ви подумали? Правильно! - «на терені племені вільці, що жило між... Лабою й Одрою, обабіч ріки Гавелі, ... і надбалтійських слов’ян, які замешкували півострів Ваґрію» (звідти і назва «ваґри» — «варяги»).

Повідомлення, що в західного сусіда ал-Діра – правителя ал-Олвагна – є «багато володінь, великі будівлі» не викликає подиву, враховуючи, що з давніх джерел відомо, що землі «між ляхами, русами та чехами» (сучасні Волинь та Галичина) були рясно заселені. Арабський географ аль-Масуді у 947 році повідомляв, що племені «Валінана» (волиняни) «у давнину підкорялися всі інші слов'янські племена, бо (верховна) влада була у нього (царя волинян), та інші царі йому корилися...». Подібна згадка про державне утворення на цих землях є і в західноєвропейському джерелі - Баварський анонім писав, що червяни (жителі Червенських ґрадів - нині територія польсько-українського прикордоння) мали «кілька сотень» міст, та в них «одних є королівство, і від яких усі племена слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід». При цьому Sittici та Stadici (племена, згадані Баварським анонімом - за Борисом Явором жили у Галичині) мали понад півтисячі міст,  «безліч людей», і це був «край, в якому народу і градів без ліку». Все це підтверджує історія та археологія – згадати хоча би міста-велетні Пліснесько, Стільсько, Солонку, Теребовлю, Галич та інші безіменні, відкриті археологами за останніх 30-40 років).

Тобто, цілком правдоподібно, Олег вирушив в похід не з Ільменського, з якогось волинсько-поліського Новгороду, маючи під собою великі терени Волині та Прикарпаття.

За наявними на цей час даними, терени Галичини та частини Волині станом на ІХ-Х століття не можна вважати цілком східнослов’янськими – поширена тут лука-райковецька культура мала особливості, які зустрічаються тільки у західних слов’ян загалом та полабських слов’ян зокрема. Йдеться, наприклад, про S-кінцеві скроневі кільця «ободритського» типу (до ободритського союзу входили літописні варяги), довгі доми-контини, багатовалові городища, деякі особливості поховального обряду, антропологічний тип тощо, східною межею поширення яких стали Медобори.

Мапа поширення балто-карпатської гілки чоловічої гаплогрупи R1a. Майже 19% галичан належать до цієї гілки гаплогрупи R1a. На землях східних слов'ян, на відміну від Галичини, гілка представлена тільки в регіонах варязької колонізації.Мапа поширення балто-карпатської гілки чоловічої гаплогрупи R1a. Майже 19% галичан належать до цієї гілки гаплогрупи R1a. На землях східних слов'ян, на відміну від Галичини, гілка представлена тільки в регіонах варязької колонізації.

Археологічні, лінґвістичні, генетичні дані (при відсутності писемних) дозволяють припустити, що тодішні галицькі хорвати (до Х-ХІ століть відомі як просто “хорвати”, з ХІ століття в різних писемних пам’ятках виступають як “галичани”) були радше західними слов’янами. І прихід на їхні землі полабських русів не мав військового характеру, а відбувався радше через шлюби та торгівлю (археологічні дані не засвідчують суттєвих військових кампаній на теренах цього краю до кінця Х – початку ХІ століть).

Ймовірно, на чолі частини галицьких міст були споріднені варягам та русам князі, бояри чи найманці. Тобто, на відміну від Подніпров’я та територій угро-фінських племен, влада прийшлих варягів на землях Волині та Прикарпаття була більш легітимною, органічною та «своєю». Вона була продовженням культурних, генетичних, торгових та династичних зв’язків.

Після захоплення Києва Олегом, літописець у його вуста вкладає вислів, що з цих пір Київ буде «мт҃и градомъ рускими» («матір’ю містам руським»). В той же час, «містами руськими» літописець протягом перших століть руського літописання називає Полоцьк, Ростов, Білоозеро, Муром, Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч та інші, розташовані по Дніпровському шляху, але аж ніяк не міста, розташовані на захід від басейну Дніпра.

Зрештою, і скандинави згадують такі основні міста Русі:  Hólmgarðr (Новгород), Aldeigjuborg (Ладога), Kænugarðr (Київ), Pallteskja (Полоцьк), Smaleskia (Смоленськ), Súrdalar  (Суздаль), Móramar (Муром), Rostofa (Ростов), Sýrnes (Чернігів), Álaborg (Алаборг на Ладозькому озері), Danparstaðr (наразі не ідентифіковане місто на Дніпрі).

Хоча сам згаданий вислів Олега радше є пізнішою вставкою автора літопису, та калькою грецького терміну «метрополія» (від грец. μήτηρ — мати і πόλις — місто, тобто головне місто), для нас важливий перелік теренів, які літописець вважає «руськими», і те, що міст Галичини поміж них не було.

Про правління Олега у Києві відомо мало. Згідно літописів, 883 року Олег змусив платити данину древлян, у 884-885 роках – сіверян, у 885-му вів війну з тиверцями. Також цікавим є те, що Олег обклав даниною Новгород (ільменський) – отже, він не був вихідцем з нього.

Все виглядає так, що Олег, дізнавшись про смерть Рюрика, пошлюбив його нащадка Ігора та свою дочку Ольгу, і як правитель одного із руських князівств, намагався перенести столицю Русі з півночі до Києва, у ближчі до себе землі та вирвати середнє Подніпров’я з-під влади Хазарії (володарі Русі до Олега і після Олега іменувалися каганами, Олег такого титулу не мав). Аскольдір, соратник Рюрика, очевидно, не визнав влади Олега, який був рівним йому за статусом, не скорився – і заплатив за це життям.

Стосовно ж походів Олега на Візантію, то описані вони лише у Літописі Руському. Проте там відзначено, що в одному з походів брали участь галицькі хорвати, що вказує на їхній статус союзників, а не підкорених племен. До речі, хазари вважали Олега союзником Візантії, а прибивання щита на воротах міста в ті часи означало не підкорення міста, а, навпаки, взяття його під свій захист. Тобто виходець із далеких балтійських земель, який пішов в зяті до, ймовірно, галицького (пліснеського) князя і підкорив Київ, мав таку силу та владу, що виступив ґарантом спокою Візантії...

Мініатюра з Радзивилівського літопису. Опис події за 907 рік у Повісті временних літ: «І пішов Олег на греків... І звелів Олег воям своїм колеса поробити І поставити кораблі на колеса. І, маючи попутний вітер, напнули паруси і пішли по полю на город».Мініатюра з Радзивилівського літопису. Опис події за 907 рік у Повісті временних літ: «І пішов Олег на греків... І звелів Олег воям своїм колеса поробити І поставити кораблі на колеса. І, маючи попутний вітер, напнули паруси і пішли по полю на город».

Проте планам Олега про розширення свого впливу на Схід не судилося здійснитися. Новгородський перший літопис молодшого ізводу коротко повідомляє, що Олег помер «за морем». Це суперечить легенді про укус змії, але відповідає іншим писемним згадкам про смерть Олега. Йдеться про те, що під час одного з походів між 912 та 922 роками, спустошивши  Ширванд, Азербайджан, Гілянд і Табаристан, Олег наткнувся на запеклий опір хазар-мусульман, і загинув чи то на Волзі, чи то в Карабаху, чи то в Персії.

Після смерті Олега влада на Русі перейшла до Ігоря Рюриковича, і в Київ повернулися ладозькі порядки, а володарі Русі знову стали іменуватися “каганами”. Написані в ХІ-ХІІ століттях літописи замовчали і сфабрикували походження Олега та Ольги, Київська династія виводилася виключно з Новгорода (ільменського), а Галичина та Волинь в 11 столітті піддалися жорстоким завойовницьким походам київських князів. 

Подальша історія Східної Європи показала, що всі намагання вихідців з Галичини та Волині встановити свою владу над Подніпров’ям обертаються горем для самих же галичан. Згадаймо хоча б долю тисяцького Дмитра, боярина галицько-волинського князя Данила Романовича. Саме він очолив оборону Києва від монголів – в лавах яких було чимало полян.

Про Січових Стрільців, які рушили на схід за оманливою «Червоною калиною», і говорити не варто. В 1919-1920 роках цвіт галицького воїнства поліг у придніпровських степах, в яких і нині кладуть свої голови наші браття. А все почалося 1140 років тому…


Щоб першим дізнаватися новини із Західної України, Польщі та світу, приєднуйтесь до Телеграм-каналу ЗУНР


Поширити:

Опитування

Коли Ви святкуватимете Різдво Христове?