Пакт Молотова-Ріббентропа і суверенітет (Західної) України

24 серпня в Україні відзначатимуть 31-й день незалежності і традиційно багато говоритимуть про суверенітет та територіальну цілісність. Але задля історичної ретельності, політичної об’єктивності та простої людської чесності святкування варто було б розпочинати напередодні. Адже саме 23 серпня 1939 року відбулася подія, внаслідок якої були сформовані сучасні українські кордони на заході держави. Те, що сьогодні Галичина, Волинь і Буковина є частинами України – це результат зовсім не акту Злуки, а «пакту Молотова-Ріббентропа».

Молодшим читачам, мабуть, варто нагадати, про яку історичну подію йдеться. Отже, 23 серпня 1939 року офіційно було підписано міжнародну угоду між ІІІ Рейхом і СРСР, яка формально була «пактом про ненапад» між двома державами. Від імені диктаторів – Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна – документ підписали міністри закордонних справ обох країн, тобто Йоахім фон Ріббентроп та В’ячеслав Молотов. Як виявилось дещо пізніше, окрім договору про неагресію було підписано ще й додатковий таємний протокол, що передбачав поділ територій або ж позбавлення незалежності суверенних держав: Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії і Фінляндії.

Внаслідок реалізації цього плану, який гітлерівська Німеччина почала здійснювати 1 вересня того ж року, а Радянський Союз підставив їй плече 17 вересня, колишні польські Східна Галичина і Волинь, а пізніше – румунська Північна Буковина та частина Бессарабії були приєднані до Української Радянської Соціалістичної Республіки, невід’ємної і несамостійної частини СРСР.

Третій Рейх зазнав поразки ще в 1945-му, Радянський Союз, а разом з ним і УРСР, припинили своє формальне існування у 1991-му, однак наслідки «пакту Молотова-Ріббентропа» є актуальними й досі. Тож, здавалось би, а для чого згадувати про нього зараз, коли це навіть не «кругла дата»? Причина в тому, що Україна нині теж опинилася в ситуації реальної загрози поділу території зовнішнім ворогом, або й позбавлення суверенітету взагалі. Тільки тепер, на щастя для України, агресор є один.

А однією з причин виникнення цієї загрози стало те, що українські еліти не вивчили історичних уроків. Наприклад, з того ж таки 1939 року. Здобувши незалежність практично без бою, українці вирішили, що події минулого можна залишити в минулому – без оцінки, без підсумування, без виправлення. Що без розрахунку з минулим можна проголосити себе цілком новою, необтяженою старими гріхами державою, суверенітет і територіальну цілісність якої всі повинні поважати апріорі. Але в міждержавних стосунках це так не діє – суверенність країни потрібно забезпечувати не словами, а вчинками. Якщо залишилися між державами якісь невирішені проблеми з минулого, їх потрібно вирішувати.

Таку непослідовну, а тому й невдалу спробу засудити пакт Молотова-Ріббентропа польські й українські парламентарі зробили ще шість років тому. Мова йде про документ, який Сейм Польщі ухвалив спільно з Верховною Радою України ще у 2016 році. «Ми, представники Сейму Республіки Польща та Верховної Ради України, спільно й одночасно приймаємо цю Декларацію Пам’яті і Солідарності, аби віддати шану мільйонам жертв, яких зазнали наші народи під час Другої світової війни, та засудити зовнішніх агресорів, що намагались знищити нашу незалежність» – було сказано в його преамбулі.

У цій Декларації обидва парламенти також привертали увагу до того, що пакт Ріббентропа-Молотова, який був укладений між двома тоталітарними режимами – комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною – призвів до початку Другої світової війни. Парламенти наголосили, що наслідком тих подій була окупація Польщі Німеччиною і Радянським Союзом.

Що ж, це все правда, але не вся. В самому тексті цього документу як «шило з мішка» повилазили певні невідповідності і недомовки. Наприклад, слова про «зовнішніх агресорів, що намагались знищити нашу незалежність». Чию «нашу»? В той час так звана «українська держава» існувала тільки у вигляді УРСР, яка насправді не мала незалежності і була інтегральною частиною СРСР, тобто одного із зовнішніх агресорів. Це якраз радянська Україна як підрозділ Радянського Союзу брала участь у знищенні незалежності Польщі, – зокрема, у відторгненні частини польських територій і приєднанні їх до УРСР. Цього в Декларації відображено не було.

Та проблема навіть не в тім, що сталося 83 роки тому, а у факті, що сучасна українська держава є прямою спадкоємицею УРСР, від якої успадкувала не лише ресурси й економіку, фінансово-політичні клани державної еліти, але й територію – тобто землі, окуповані радянським режимом, відірвані, зокрема, від Польщі. Тому самого декларативного засудження пакту Молотова-Ріббентропа мало, якщо його не супроводжує визнання, що стратегічний партнер Польщі – українська держава – володіє колись окупованими польськими територіями.

Можливо тепер, коли Україна бореться за своє існування з ворогом зі Сходу, за підтримки друзів із Заходу і в значній мірі сусідньої Польщі, виникнуть реальні обставини для того, щоб розпрощатися з радянським минулим і переглянути успадковані від нього «пакти».

Тож якщо Україна разом з Польщею справді засуджує злочинний пакт між гітлерівцями і радянцями, то повинна б зробити щось, аби усунути його наслідки, хоча б частково. Адже в поважних політичних взаєминах між державами, що декларують стратегічне партнерство, за словами мало б йти діло. Хіба ні? Декларація 2016 року базувалась на словах, а сьогоднішнє партнерство воєнного періоду повинно б створити передумови для вчинків.

Та що ж у цій сфері можна було б зробити, принаймні, теоретично? Якщо засуджується пакт, то логічно було б, щоб і скасовувалися його положення, передусім «лінія поділу» з угоди Молотова-Ріббентропа. Це, зрозуміло, не означало б зміни кордонів чи повернення територій, бо Європа загалом, а Польща зокрема, проти порушення існуючого status quo. Отже, жест міг би бути тільки символічним.

Але крім територій існують ще ж люди – живі жертви і їхні нащадки – котрих насильно відлучили від однієї держави і приєднали до іншої. Адже сучасні галичани, буковинці чи волиняни перейшли від УРСР до України за замовчуванням, ніхто їх не питав про згоду навіть символічну. Тому варто було б з міркувань історичної справедливості провести на колишніх польських землях референдум, на якому б мешканці цих територій висловили свою згоду бути приєднаними до української держави.

В позитивному результаті такого плебісциту українська влада може не сумніватись, адже серед мешканців нинішньої Західної України – внаслідок вбивств, втечі на Захід і депортацій на Схід місцевого населення, ініційованих комуністичною владою – величезний процент становлять прибульці з-за Збруча та їхні нащадки. Старожили, натомість, вже мають настільки промиті мізки – спочатку українською радянською, а потім націоналістичною пропагандою – що бачать підступних ворогів як за західним, так і за східним кордонами.

Однак сама така логіка для Києва є неприйнятною, бо ризикованою. Адже якщо рухатися в цьому напрямку – спочатку засудження пакту, потім символічне уневажнення, опитування думки мешканців, організація всенародних дебатів etc. – можна ж дійти і до дуже небезпечних запитань, котрі точно не сприятимуть процесам націє-творення чи зміцнення державності.

Наприклад: яку роль у окупації Галичини, Буковини і Волині (а згодом і Закарпаття) та у поневоленні населення цих регіонів відіграли етнічні українці – представники радянської влади й адміністрації, службовці Червоної армії та НКВС?

Та й це не найстрашніше, бо становить дилему морального характеру. Гірше з проблемами характеру матеріального. А саме: якщо Україна відмежовується від радянської спадщини і декларує свою прихильність європейським законам і цінностям, – то на якій підставі ця держава володіє і розпоряджається будівлями і землями родовитих галичан, буковинців чи волинян, відібраними у них радянською владою?

У колишніх комуністичних країнах Європи цю болісну проблему все ж якось вирішують – чи то поверненням колишньої власності, чи то виплатою компенсацій за неї. А як же Україна? Спільні декларації польських й українських парламентарів у цій справі не допоможуть – тільки вчинки, а не слова.

А без вирішення вищезгаданих, породжених гітлерівсько-сталінським пактом проблем, й сама незалежність та суверенність України буде залишатися тільки умовною, тобто символічною. А символічність суверенітету знову ж таки не є проблемою тільки теоретичною. Адже нащадки тих, хто постраждав від наслідків пакту Молотова-Ріббентропа, у якийсь момент, коли буде слушна нагода, зможуть нагадати Україні про рішення Паризької мирної конференції щодо проведення плебісциту про долю Східної Галичини…