Як поляки завдяки Сталіну перемогли у Варшавській битві

Початок розгрому більшовицьких військ 15 серпня 1920 року вважається у Польщі днем ​​перемоги у Варшавській битві, хоча самі бої під Варшавою відбувалися 13-25 серпня. Але саме 15 серпня 1920-го, яке називають «Чудом на Віслі», відзначається як День Війська Польського.

Цей день – добра нагода згадати «польсько-українське братерство по зброї» зразка 1920 року, яке розпочалося не під час оборони Варшави, а перед захопленням поляками Києва. Власне, про це прямо пишуть польські історики. Так, у виданому два роки тому варшавським центром Karta двотомнику «Війна за свободу» перший том називається «Похід на Київ», а другий – «Варшавська битва». При цьому розпочатий у квітні 1920 року наступ польських військ проти Червоної Армії у цій та багатьох інших польських книгах називають... превентивним: мовляв, більшовики все одно планували удар проти Польщі влітку 1920-го. Польський історик Кшиштоф Зволіньський взагалі називає «Київський похід» Пілсудського «наполеонівським превентивним ударом».

Начальник Польської держави навесні 1920 року насправді хотів спровокувати більшовицьку Росію на активізацію бойових дій з Польщею. Він розраховував таким чином збільшити допомогу з боку Заходу, який був незадоволений діями Варшави на Сході – наприклад, створена у Франції та профінансована Антантою армія генерала Галлера була використана не проти більшовиків, а для зайняття Східної Галичини.

«Більшовиків треба перемогти, і то якнайшвидше, доки вони не зміцніють. Потрібно змусити їх піти на вирішальну битву і витріпати їх так, щоб вони запам’ятали надовго. Але для цього їм потрібно наступити на таке болісне місце, щоб вони не змогли ухилитися і втекти. Київ, Україна – це їхня чутлива точка з двох причин. По-перше, Москві загрожує голодна смерть без України. По-друге, якщо ми повісимо над ними загрозу створення незалежної України, вони не зможуть ризикувати і повинні будуть піти на вирішальну битву» – говорив Юзеф Пілсудський на початку 1920 року у розмові з офіцером польської розвідки, журналістом та політиком Богуславом Медзіньським.

Однак після підписання пакту Пілсудського-Петлюри 21 квітня 1920 року, коли польські війська за декоративною участю підрозділів УНР розпочали наступ проти Червоної Армії на українському фронті, більшовики, всупереч очікуванням польського лідера, у серйозні битви не вплутувалися. Поляки 7-8 травня 1920-го без боїв зайняли Київ і навіть провели там 9 травня «парад перемоги», але вже за місяць змушені були залишити Київ. У ході Київської операції Червоної Армії 26 травня – 16 червня 1920 року польські війська були відкинуті за Житомир та Бердичів, а 4 липня розпочався успішний наступ більшовицьких військ у Білорусії. Трьома днями раніше у Польщі було створено Раду оборони держави на чолі з Юзефом Пілсудським, цьому органу на період війни було передано всю повноту влади у Польщі.

Успіхи Червоної армії переконали Леніна у близькості встановлення радянської влади в Європі. Командування Червоної Армії передбачало швидку перемогу над Польщею та перспективу просування у Східну Пруссію, Румунію та Угорщину. Наприкінці липня 1920 року Ленін скликав представників лівих партій Європи на II Конгрес Інтернаціоналу для того, щоб підготувати їх до майбутніх, на його думку, подій. У залі проведення Конгресу було встановлено величезну карту, де прапорцями відзначалося просування Червоної армії на Варшаву.

Водночас низка відомих членів ЦК, зокрема Сталін і Троцький, заперечували проти походу на споконвічно-польські землі, вважаючи, що це призведе до масового опору поляків. Про це попереджали і більшовики польського походження. Ленін же вважав, що польські «пролетарі» радісно зустрінуть Червону армію та виступлять проти свого «буржуазного» уряду. У результаті Червона армія у складі двох фронтів – Західного (Білорусія) та Південно-Західного (Україна) – отримала наказ про рух на Варшаву, і далі – на Берлін.

Тим часом, посилювалася і міжнародна ізоляція Другої Речі Посполитої. Німеччина сподівалася на новий поділ Польщі у разі перемоги Радянської Росії. Президент Чехословаччини Томаш Масарик, побоюючись подальшого просування радянських військ на Захід, не наважився конфліктувати з РРФСР. Лише Угорщина, де зовсім недавно повалили радянську владу, розуміла всю небезпеку просування світової революції на Захід. Ця країна запропонувала Польщі значну військову допомогу у вигляді 30-тисячного корпусу добровольців. Однак закриття кордону Масариком звело цю допомогу нанівець, хоча через Румунію угорці відправили до Польщі чимало боєприпасів. Що ближче просувалися радянські війська, то менше іноземних дипломатів залишалося у Варшаві. На початку серпня їх можна було перелічити на пальцях, проте серед них був і папський нунцій Акілле Ратті – майбутній папа Пій ХІ.

Проте шеф франко-британської місії у Польщі генерал Максим Вейган Варшаву залишати не збирався. Він підготував план контрнаступу польської армії, ґрунтуючись на досягненнях сучасної військової науки: максимальне скорочення лінії фронту та концентрація військ для контрудару на лінії Вісла-Сан. Його опонентом був нещодавно призначений начальником Генерального штабу генерал-полковник Тадеуш Розвадовський, колишній фельдмаршал-лейтенант австро-угорської армії. Розвадовський розробив несподіваний план: концентрація великих сил польської армії по лінії річок Вепш, Нарев і Ожиць, і раптовий удар під Вепшем у тил військ Західного фронту. Після кількох днів напружених дискусій у польському Генштабі Розвадовський зумів переконати Вейгана у своїй правоті, а на нараді в ніч із 5 на 6 серпня план Тадеуша Розвадовського затвердив Юзеф Пілсудкий – як «більш ризиковий, але що дає надію на повну перемогу».

12 серпня 1920 року Юзеф Пілсудський залишив Варшаву і прибув до Пулави, де була ставка Генштабу. Перед від’їздом він передав прем’єру Польщі Вінценту Вітосу своє прохання про відставку з посад Начальника держави та головнокомандувача. Маршал пояснив своє рішення тим, що зараз Польща може розраховувати лише на допомогу країн Антанти, яка вимагає його відходу. Однак прем’єр-міністр відставки Пілсудського не прийняв.

Того ж дня війська Західного фронту Михайла Тухачевського перейшли у наступ на Варшаву. План Тухачевського передбачав (як і під час Листопадового повстання 1831 року) перехід Вісли в нижній течії та атаку Варшави із заходу. 13 серпня дві стрілецькі дивізії червоних (21-а з 3-ї армії та 27-а – з 16-ї) вдарили під Радзиміном (за 23 км від Варшави), зламали оборону 11-ї польської дивізії полковника Болеслава Язвінського та оволоділи містом. Потім одна з них рушила на передмістя Варшави – Прагу, а друга повернула праворуч – на Непорент та Яблону. Польські сили перейшли на другу лінію оборони.

Але 13 серпня за наказом Юзефа Халлера 5-та армія Владислава Сікорського, яка захищала Модлін, з району річки Вкра вдарила по розтягнутому фронту Тухачевського на стику 3-ї і 15-ї армій, і вклинилася в нього на кілька кілометрів. У ніч на 15 серпня дві резервні польські дивізії (10-та генерала Люціана Желіговського та 1-а Литовсько-Білоруська генерала Яна Жондковського) атакували з тилу війська Червоної Армії під Радзиміном, і незабаром місто було взято поляками.

Однак основний удар польської армії того ж дня стався за планом та в іншому місці. 15 серпня 1920 року частини 203-ї Калішського уланського полку 5-ї армії Сікорського, ударом у стик 15-ї та 4-ї армії РСЧА захопили Цеханув, що знаходиться в тилу 4 армії. Рано-вранці Командарм 4-ї армії червоних Олександр Шуваєв, а також Наштарм і Член РВС залишили польовий штаб у Цехануві і попрямували до Млави. Фактично саме 15 серпня розпочався безладний відступ військ Західного фронту Червоної Армії під Варшавою.

Тим часом війська Південно-Західного фронту продовжували бої під Львовом. Хоча ще 2 серпня Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило рішення про передачу 1-ї Кінної армії та 12-ї армії з Південно-Західного фронту до складу Західного, а 11 серпня наказ про це підписав головком Червоної Армії Каменєв, виконання наказу під різними приводами затягувалося . Вся справа в тому, що членом Військової ради Південно-Західного фронту був Сталін, який на той час входив до вищого кола радянських вождів.

Сталін був не згоден із загальної стратегією світової революції, висунутої Леніним. Він вважав, що замість походу на Варшаву та Берлін слід приєднати до РРФСР Волинь та Галичину, населені переважно українцями. Так, коли командувач Південно-Західним фронтом Єгоров на виконання наказу Каменєва віддав наказ про переміщення 1-ї Кінної під Варшаву, за правилами, що діяли в Червоній Армії, наказ повинен був підписати і хтось із членів Реввійськради фронту. До її складу в серпні 1920 року входили Йосип Сталін, Рейнгольд Берзін, Християн Раковський, Сергій Гусєв і Семен Аралов.

13 серпня наказ погодився підписати член Реввійськради Берзин. Проте де-факто «господарем» фронту був член Політбюро ЦК РКП(б) Сталін. Він ігнорував накази Каменєва та Єгорова, і продовжував утримувати 1-у Кінну під Львовом. Лише 17 серпня 1920 року Сталіна відкликали до Москви, після чого армія Будьонного нарешті вирушила під Варшаву. Але це сталося лише 21 серпня 1920-го, коли врятувати становище військ Тухачевського було неможливо.

Сам Тухачевський у своїх спогадах називав причиною поразки у Варшавській битві «безглузді дії 4-ї армії» та «везіння» поляків, ні словом не згадавши поведінку Сталіна. Примітно, що ЦК РКП(б) вирішив не починати розслідування ступеню відповідальності військових за поразку під Варшавою.

Варто відзначити, що останніми роками в Польщі та Україні мусується тема участі українських військових у битві під Варшавою. Проте переважна більшість істориків і політиків, торкаючись її, відверто пересмикують. Вони одразу ж перескакують до оборони міста Замостя від військ Будьонного, якою керував генерал армії УНР Марко Безручко, та участі частин армії УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка у боях із більшовиками на Дністрі. При цьому в Замості українських військових було менше 400 (польських – понад 3 тисячі), а війська Омеляновича-Павленка не перевищували 10 тисяч солдатів та офіцерів, та виконували другорядні завдання польського командування.

Що ж до самої Варшавської битви, то, як наголошує доцент історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка Андрій Руккас, ні в обороні Варшави, ні в контрударі під Вепшем підрозділи УНР участі не брали. При цьому Руккас є цілком «патріотичним» істориком, і у своїй книзі «Разом із Військом Польським. Армія УНР у 1920 році» стверджує, що «незважаючи на відносно невелику чисельність, армія УНР була активним учасником війни проти більшовицької Росії у 1920 році». Руккас закликає назвати військову кампанію 1920-го «польсько-українсько-радянською».

Руккаса в такому трактуванні підтримує історик з польського Інституту національної пам'яті Мирослав Шумило, який, однак, підкреслює, що в серпні 1920 року армія УНР не перевищувала 5-6% усіх польських збройних формувань, що воювали проти більшовиків – тобто налічувала до 20 тисяч вояків. Приблизно стільки ж тоді було у складі Першої кінної армії, яка могла змінити результат Варшавської битви, але з волі Сталіна залишилася під Львовом.