Галичина, яку ми проср@ли, або що не так з нашою історією. Пролог

Що таке Галичина в концепції українського світу? Набір штампів. От відразу.

Культурна столиця Львів, вишиваночки, український П'ємонт (ага, після того, як пару десятиліть реґіон був інкубатором москвофілів), борщ з чорносливом і всяка така інша фіґня, яку навіть ліньки перераховувати. Але який шлях Галичини до її нинішнього статусу?

Є версія, небезпідставна звісно, що історія циклічна. І щоб стати таким от острівцем «ідеального» життя з недільними походами в церкву в найдорожчих лахах, напускного патріотизму і відвертої зневаги до більшости інших реґіонів України, навіть до історично «прив'язаної» Волині (Волиняка — гола ср@ка, так же?), мусив бути певний еволюційний шлях, якийсь фундамент, який це все зґенерував.

І він був. Проте, на жаль, штучний. Придуманий. В столітті ХІХ, ще й наприкінці. Що, хтось вже напружився і готується звинуватити мене в цитуванні штампів московської пропаганди? Ну, читайте далі.

Щоб зрозуміти Галичину як явище — культурне, етнічне, історичне чи політичне — треба зрозуміти, звідки воно взялося. А тут починаються проблеми. Перша відома нам культура Галичини — Лужицька. Вона характерна лише для Галичини (в Україні), а також для Німеччини, Чехії й частково Польщі.

Існувала культура тут аж 9(!) століть, що типу в три рази довше ніж існування, наприклад, єдиної Русі. Етнічна природа культури не слов'янська — є три версії: кельто-італійська, германська та іллірійська з кельтськими домішками. Кельти в Галичині взагалі зіграли важливу роль, про що далі і йтиме мова.

Терени Лужицької культури на мапі — забарвлені в салатове. Джерело: WIKI

На зміну лужичанам прийшли кельти, які швидко закріпилися тут. Логічний висновок — або попередні їм лужичани (умовно, бо цей термін вживається щодо сербської меншини у Німеччині) були етнічно близькими, що вірогідно, або кельти підкорили край мечем, що теж не виключено, адже їх амуніція була краща за лужицьку, як кажуть археологи.

В будь-якому випадку, з кельтської епохи нам відомі й перші галицькі міста — Клавдій Птоломей називає Карродунон (на українській умовно означає Кам'янець, неочікувано, так?), Маетоніум, Вібантаваріум і Ерактон.

Орієнтовна територія розселення кельтів у Європі. Синім виділений район розселення кельтів в 1500—1000 рр. до н. е.; рожевим — в 400 р. до н.е. Для орієнтування вказані кордони сучасних держав. Джерело: WIKI

Грубо кажучи, до 6 ст. н.е., тобто з V століття до н.е. і до раннього середньовіччя на території Галичини відомі лише лужичани, кельти, вандали і готи.

Далі було Велике переселення народів, всяких сарматів, гунів, аварів, слов'ян та інших, які серйозно спустошили край.

До цього часу й відноситься встановлення в Галичині Хорватської протодержави. У 891 території долучили до Великої Моравії, у 898 Галичину захопив Арпад з угорцями, тоді вже точно відомо про існування Галича і про наявність у місті власного князя.

Велика Моравія наприкінці ІХ ст. Джерело: WIKI

Східнослов'янські племена, 700–850 рр. Жовтим пунктирним колом окреслено границі Хазарського Каганату. Терени Галичини — позначені як «Хорвати». Джерело: WIKI

До Моравії землі повернулися у 955 році, у 979 їх захопили поляки. Тоді ж Галичина вперше входить до складу Русі — так звані «Червенські ґради» відбив Володимир Великий, в їх числі Червен і Перемишль.

Потім поляки знову отримали Галичину — у 1018. І повернули Русі лиш в 1031. Потім край знову опанували Ляхи — 1069, і повернувся він у склад Русі в 1080.

А у 1084 тут уже постало незалежне князівство. Правити ним невипадково стали князі-вигнанці з династії Рюриковичів, які відразу ж військовим шляхом «заспокоїли» амбіції Київського князя й Угорського короля.

От про те, звідки взялися Ростиславичі-вигнанці, чому саме вони очолили місцеві князівства і чому Галичина однією з перших «втекла» з-під влади Києва, поговоримо далі.

Так от, початок середньовічної Галицької державності, про яку ми володіємо хоча б більш-менш адекватним набором інформації, стався разом з династією Ростиславичів. Звідки ж взялися ці князі та чому саме їм випала доля створити нову незалежну державу на політичній карті Європи?

Династію заснував новгородський князь Ростислав Володимирович, який через смерть батька за життя став ізгоєм і позбувся прав на будь-яке княжіння.

Однак, його це не зупинило і Ростислав встиг побувати князем у Володимирі на Волині, а потім й у далекій Тмутаракані — поки його не отруїли греки.

Його сини — Рюрик, Володар та Василько, діти від шлюбу з угорською принцесою Ілоною, теж виявилися ізгоями й стали, ймовірно, служивими князями напохваті у волинського князя Ярополка Ізяславича.

Тоді, увійшовши в контакт зі старосвітською галицькою знаттю, брати здійснили революцію та виділили з волинської землі собі уділи — Перемиський (нині місто Пшемисль, Польща), Теребовлянський та Звенигородський.

Це сталося у 1084-му. На володіння молодих авантюристів відразу напав Ярополк, який в процесі війни позбувся життя. Трохи краща доля спіткала угорського короля — він просто війну програв. За братами володіння визнав київський князь Всеволод.

Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі на чолі війська. Джерело: WIKI

Їхній син Володимирко пішов далі: взяв і об’єднав усі уділи в один — Галицьку землю. Встиг трохи повоювати з волинянами, аби вгамувати свої великодержавні амбіції, але без успіху. Після себе залишив мир з угорцями, розбудований столичний Галич та сина — леґендарного Ярослава Осмомисла. 

Ярослав Осмомисл, князь Галицький

Ярослав приєднав до держави Берладь — нині частину Румунії, української Бессарабії та Молдови з містом Галац (Малий Галич), володів величезним військом, дбав про розвиток культури та торгівлі, вміло контролював процеси в інших частинах Русі, на пару з Юрієм Довгоруким, своїм тестем.

Галицька земля за князювання Ростиславичів. Джерело: WIKI

От якраз з Ярославом трапився цікавий факт — він мав коханку, Анастасію, яку бояри без докорів сумління спалили, змусивши його жити з законною дружиною.

В заповіті Ярослав поділив Галицьку землю між законним сином Володимиром та незаконним Олегом «Настасічем». Проте бояри Олега вигнали — і уся земля дісталася Володимиру, по смерти якого Галицьке князівство об’єдналося з Волинським. 

Галицькі бояри тягнуть на багаття попадю-чаклунку Настасію, улюбленицю князя Ярослава Осмомисла. Малюнок Клавдія Лебедєва

Про що це свідчить? На Русі бояри зазвичай такого собі дозволити не могли — полетіли б голови. А тут вони порушують заповіт князя, палять його коханку та загалом ставляться до нього не як до володаря, а як до слуги. Чому?

Все просто: Ростиславичі стали самостійними князями за підтримки місцевої знаті. Вони були Галичині чужими. Як чужою їй була Русь.

І в своєму прагненні до незалежності місцева знать вирішила не бігти під скіпетр повноважних монархів — волинських князів, київських, угорських королів чи польських князів, а мати династію власну.

Хто такі Ростиславичі? Князі, Рюриковичі, повноправні, кревно рівні решті — але без землі.

Схема очевидна: Ми вам землю і шанс стати врешті не вигнанцями, а князями, а ви дотримуєтеся встановлених правил.

Тому й сприяли бояри централізації: не заважали Володимирку відбирати уділи братів, ліквідовувати престоли в Теребовлі, Перемишлі, Звенигороді. Тому й вигнали Олега — незаконний спадкоємець, ще й розбиває державу на уділи.

Поки в решті руських земель князівства розпадалися на сотні мініатюрних квазідержав, Галичина централізувалася. Як решта Європи через якусь сотню років.

І заслуга ця — в синергії покликаної династії та місцевих сил. Але тут ситуація не така, як з прикликанням варягів, коли слов’яни (чи ні?) самі правити не могли. Тут Галичанам потрібна була легітимність. Ростиславичам — земля, гідна титулу.

Пазл склався і все йшло своїм ходом, якби не один войовничий прибулець з Волині на ім’я Роман. Але про це згодом...

 

(Епілог цієї статті запрошуємо читати тут)

 

© Євген Сюч-Солдатенко, видання Справжня Варта