Що думають про Бандеру східняки в Івано-Франківську

Хто такий Степан Бандера і де він переховується? Чому Кадиров на нього полює? Від початку повномасштабної російської агресії українці масово почали шукати відповіді на ці запитання.

Так, за три місяці повномасштабного російського вторгнення статті про Бандеру стали одними з найпопулярніших україномовного розділу Вікіпедії.

Ажіотаж щодо постаті Бандери спостерігався не тільки онлайн.

Східняки, які переїхали на Івано-Франківщину — батьківщину Бандери, стали масово відвідувати місцеві музеї визвольної боротьби та УПА.

Працівники історико-просвітницьких установ розповіли виданню Firtka, що наплив у їхні заклади був настільки великий, що часто музейники проводили екскурсії без перерви.

– Ми не очікували такого напливу відвідувачів у музей. Для нас це було несподіванкою, бо раніше такого ажіотажу не спостерігали, нічого подібного не траплялося, — поділилася враженнями Анна Чорній, наукова співробітниця Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери.

Музей визвольної боротьби ім. Степана Бандери функціонує з 1997 року. На території області має кілька філій.

За чотири місяці від початку відкритої війни росії з Україною заклад відвідали понад п’ять тисяч людей.

Тут зібрані та представлені ексклюзивні речі: стрілецька зброя, набої, одяг, медичне приладдя, посуд. Основа музейного фонду — оригінальні листівки, брошури, журнали ОУН та УПА. Відвідувачі на власні очі можуть побачити цінні архівні документи, фото  та багато ін.

Часто «уроки з історії» тривали після закінчення робочого часу до пізнього вечора,  бо відвідувачі активно ставили багато запитань про Бандеру, УПА.

Зрозумівши, що протягом однієї екскурсії пояснити весь матеріал про визвольну боротьбу просто не можливо, керівництво музею вирішило на безоплатній основі запровадити спеціальні історичні курси.

– Ми вирішили проводити спеціальні курси після того, як музей масово почали відвідувати переселенці, які приїхали в Івано-Франківськ після 24 лютого. Під час екскурсій часто велися гострі дискусії, бо в людей сформувалися  різні точки зору щодо історії. Тоді й придумали застосувати таку методику, щоби повноцінно розповісти  людям про  історію бандерівців, – розповідає Анна Чорній.

Найбільше було відвідувачів з Харкова,  Донецька, Херсону і Києва. Люди  різні за віком і статусом: від студентів до пенсіонерів.

Заняття тривалістю одну годину проводилися двічі на тиждень. Кожен учасник відвідав приблизно від 15 до 25 лекцій.

Крім теоретичних знань, у програмі курсу передбачені екскурсії.

Східняків звозили в село Старий Угринів – де народився Степан Бандера. Зараз його хата (там досі збереглися предмети інтер'єру та особисті родинні речі) – це одна із філій обласного музею визвольної боротьби.

Відвідувачі мали можливість особисто побачити справжні криївки УПА у лісі, меморіальний комплекс розстріляних «освободитилями» за Сходу – Дем'янів Лаз, та інші визначні місця визвольної боротьби Української повстанської армії.

Анна Чорній  із сумом розповідає, що більшість людей вперше почули про діяльність УПА і Бандери, і про злочини сов'єцької влади в Західній України:

– Насправді, багато людей не знали історію, не знали про Степана Бандеру і про політичні репресії, які були на території Західної України. На одній із лекцій ми розповідали про Дем’янів Лаз (меморіальний комплекс неподалік Івано-Франківська, де у 1941 році сов'єцька влада розстріляла 540 людей). Після цієї зустрічі до мене підійшла старша жінка зі Сходу України та зізналася, що в її житті були тільки два випадки, коли вона дізналася про звірства радянської влади. Перший, коли її мама розповіла про Голодомор, і другий — це тут, на лекції у Франківську.

Більшість людей цікавили особисті історії життя і незвичайні факти боротьби за волю.

Багато питань виникало про Романа Шухевича і повстанців, що вони робили і якою була їхня подальша доля.

– Люди вперше відкрили для себе історичні події. Серед відвідувачів курсів були навіть кандидат історичних наук з Харкова, доктор історичних наук з Києва. Спочатку мені було важко розповідати  історію цим людям, бо думала: а що я можу нового відкрити цим освіченим історикам? А вони нам кажуть: «Ми про це вперше чуємо і нічого не знаємо про ці події.

У ході спілкування з випускниками курсів, на наші запитання про те, чому раніше не цікавилися історією і як трапилось, що лиш вперше почули про Бандеру та УПА, переселенці дають різні відповіді та називають різні причини:

«нам ніхто не розказував правду», «чули тільки негативні речі, «не цікавилися історією», «не було достатньої літератури, і вчителі неохоче розповідали».

– Нас в Харкові цього не вчили,  і для мене це не дуже було важливо. Ми зовсім не знали нашої історії. На жаль. Чула це ім'я - "Бандера", але воно згадувалося в негативному розумінні. А ми правди не знали,  бо від нас це приховували.  А виявилося, що люди тут, в Західній Україні, боролися за свою державу, свободу, за мову, – ділиться східна переселенка Катерина.

Катерині 32 роки, родом з Харкова, вісім років тому переїхала у Київ. Її, як і більшість киян, війна змусила тікати зі столиці  у більш безпечні міста на заході  України.

Опинившись у Франківську, відвідала майже всі заняття курсу з історії, бо захотіла дізнатися більше про бандерівців:

– Мені було цікаво: чому Західна Україна така затята? Затята в любові до Батьківщини, до всього українського! Чому в  місцевих жителів  таке високе відчуття гордості за Україну? На Сході не так близько до серця сприймаються ці речі.

Відсутність відповідної літератури — теж одна з причин, чому люди повноцінно не знали про діяльність Бандери, ОУН, УПА, зізнається Валентина, 74-річна переселенка з Харкова.

– Працюючи  в дитячій бібліотеці, я хотіла більше знати історію, щоб розповідати дітям правду про Україну. Але, незважаючи, що я працівниця  книгозбірні  й  маю багато знайомих,  друзів-бібліотекарів, насправді не мала доступу до літератури, в якій розповідалася б правда про події, що відбувалися на території Західної України після 1939 року. У нас у Харкові така інформація й література була обмежена в доступі, навіть для самих працівників бібліотек.

Валентина разом з чоловіком  Миколою перші десять днів війни ховалася в льоху. Їхній дім розташований у «найгарячішому» районі Харкова — Північній Салтівці. Згодом їхній син евакуював стареньких на Прикарпаття.

Жінка каже, що як тільки почули про курси, одразу записалися. Подружжя пенсіонерів разом відвідало майже всі заняття. Харків'янка розповідає, що ходили на курси, бо вдома відчувалася гостра нестача літератури й було складно доводити свої переконання дітям.

– Я ніколи не вірила в ті байки проти бандерівців, але в мене не було аргументів. Коли мені розповідали про УПА негативне,  то відчувала,  що тут щось не так. Проте, було складно пропагувати та розповідати дітям, не маючи документальної бази, щоб підтвердити свої слова чи надати докази. Нам показали копії документів, в яких майже по днях було розписано, що, де і як робили воїни УПА, і які були стосунки з місцевим населенням. Це були люди високої моральності та чистоти.

Зі словами дружини погоджується чоловік Микола.

– Раніше, коли  на Харківщину до нас приїжджали люди з Західної України на сезонні роботи, їх обзивали «бандерівцями». Вважалося, що це погані люди. Я відчував, що радянська влада дуже бреше  й обманює нас,  розповідаючи про бандерівців у своєму стилі. 

Серед відвідувачів курсів був  Сергій Гудзь із Полтавщини. На Прикарпаття потрапив, як сам каже, «через довгу кацапську армію». Вирішив не тікати на чужину, а  у Франківську зрозумів, що тут і є справжня Європа.

– Колись я намагався об'єктивно й реально  оцінювати речі та постать Бандери: не возвеличувати особистість, але  і не применшувати ту справу, яку він робив.

Відвідувачі  були в захопленні від курсів. На запитання: як змінилася ваша думка про Бандеру, відповідають по-різному. Дехто вперше почув, дехто в роздумах,  одні — на шляху до зміни світогляду, інші підтвердили те, що підозрювали  давно.

– Я пішла на курси й стала такою ж затятою в любові до України, як і ви, Західняки! По-іншому відкрила для себе сприйняття історії, – каже Катерина.

– Моя думка не змінилася, я відчувала та й зрештою знала, що УПА – це була єдина у світі армія без держави, а Бандера - ідеолог незалежної України. Я – бандерівка в Харкові. Це вважалося, що я погана людина. Але звання «бандерівки» для мене, як нагорода, – гордо заявляє Валентина.

Ажіотаж, пов'язаний з курсами з історії, згодом зменшився, хоча вистачає і відвідувачів, і учасників, розповідають працівники музею.

Чому на Заході України бандерівці та Степан Бандера є героями, а на Сході — навпаки?

Про те, що це явище має кілька факторів, розповідає історик, директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери Ярослав Коретчук.

Один із них – люди зі Східної України просто не знали про діяльність УПА.

– Правду про  бандерівців і  визвольний рух жителі східної України не знали. Їхню думку сформувала російська пропаганда.

Другий фактор це те, що Східна Україна перебувала у складі СРСР з 1919 року.

Місцеве населення  регіону змінилося за етнічним походженням, більшість жителів складали русскі та представники інших республік колишнього СРСР.

Тому, Українське повстання для цих людей було вкрай негативним явищем, зауважує історик.

Щож, перший рівень «апґрейду» східняки на Прикарпатю пройшли.

Далі має настати другий, вже вищій рівень оцінки діяльности в Західній Україні ОУН загалом і Бандери зокрема – відчутно критичніший, а не настільки засліплений, як то є зараз.

Втім, це стосується не так новоприбулих переселенців зі Сходу, як корінних мешканців Західної України.

Східнякам же наразі досить тої файної сонцесяйної байки про «бандерівців», яку їм щойно повіли.