Европа українських дітей спрямує до своїх шкіл — примусово

Европейські правила передбачають, що українські діти з родин, які отримали тимчасовий захист у ЄС, мають з початком навчального року йти до школи у тій країні, де оселилися.

Про це в інтерв’ю ЄвроПравді розповіла еврокомісарка з внутрішніх справ Ілва Йоханссон.

— Діти мають ходити до школи. Це дуже важливо. Я вважаю це нашим обов’язком – зробити для них життя нормальним, наскільки це можливо. Школа – це саме те. Там діти мають зустрічатися з однокласниками, мають гратися, бути соціалізованими, і вони мають вчитися. Це – інвестиція у майбутнє дитини. Тому ті українці, хто вирішать лишатися в країні ЄС – повинні поступити до школи у цій країні… Або ж є інший варіант – вам треба повертатися додому в Україну і йти до школи в Україні, — пояснила еврокомісарка з внутрішніх справ. 

Вона зазначила, що хоча для багатьох країн  це виклик, проблеми поступово вирішуються, а перші українські діти почали ходити до школи вже з кінця попереднього навчального року. 

— Зараз ми бачимо, що є люди, які у невизначеності, чекають що буде далі. Влітку ще можливо чекати й вирішувати. Але коли шкільний рік розпочнеться – дітям треба буде йти до школи, — додала Йоханссон. 

Нарешті бодай хтось сказав правду так, якою вона є! Без розмаїтих евробюрократичних мовних викрутасів.

Тобто якщо ще більше спростити слова пані Йоханссон, то звучать вони приблизно так:

— Або ваші діти в країнах Европи швиденько і безповоротно асимілюються під нас, — або най забираються геть! Назад, до України.

Варто нагадати пані еврокомісарці, що за два роки ковідної пандемії системи освіти що в Евроунії, що в Україні — доволі успішно перелаштувалися на навчання онлайн.

Навіть початкові класи з маленькими дітками, для яких, якраз, це найважче — навчатися через монітор.

Саме використовуючи цю вже напрацьовану модель освіти, багато хто з дітей біженців продовжив шкільне навчання в країнах вимушеного тимчасового перебування, включно з триманням іспитів, і так далі.

Тобто суто технічних перепон продовжувати таку модель освіти нині вже нема.

Хіба би пані еврокомісарка хтіла натякнути, що швидкодійність, мережа покриття та доступна ціна інтернету — все це тільки те, про що годен мріяти пересічний мешканець Европи, — то так і потрібно було заявити!

Мовляв, у порівнянні з Україною наш мережа інтернету відстала так рочків на 10‑15 за всіма параметрами, а тому ми не можемо всім всім діткам біженців забезпечити онлайн навчання: ось чому мусите йти до наших місцевих шкіл фізично.

Але ж зрозуміло, що питання далеко не в ціні за «цебро всемережжя», зовсім ні! Питання насамперед в асиміляції, в поглинанні українських дітей.

Хоча трохи дивно чути такі заяви з вуст саме Ілви Йоханссон — шведки за походженням. Тобто з країни, де ще невідомо, яких біженців більше буде: арабських чи українських?

Ось якби вона була польською політикинею, тоді все було логічно: кількісно саме в Польщі найбільше переселенців з України. Мовний бар'єр між мовами польською і українською чи, не будемо гріха таїти, російською — порівняно невеликий. Тому було не дивно чути подібні заяви від якоїсь еврокомісарки польського походження.

А ось пані зі Швеції який резон в цій асиміляції раптом кількох сотень дітей?

Невже їй просто польська влада добре заплатила?

Чи може, пані Йоханссон чується винною ще як за шведську окупацію Польщі в 1600‑х роках і боїться, що нинішні польські політики можуть виставити рахунок на відшкодування, подібно до Німеччини — ще й Швеції, так?