Не тримайте свої гроші в чужій скрині
Армія радників і «доброзичливців», що пропонують Києву «споріднене сполучення» з Варшавою, схожі на кота Базіліо та лисицю Алісу, які знайшли спосіб позбавити Буратіно його золотих монет.
«Единый, могучий Советский Союз», який канув у Лету, залишив по собі величезний шлейф, котрий, незважаючи на всі спроби декомунізації, витравлювання «совковості» та багато чого іншого, довго ще проявлятиметься то тут, то там. І це не завжди має негативний характер.
Країна, понад п’ятдесят відсотків населення якої виховувалися на радянських мультфільмах, багато в чому жила наративами притч, що пронизували ці мультфільми. Вони, якщо вдуматись, алегорично відображали практично всі життєві колізії. Це були свого роду радянські стратагеми, в яких у завуальованій формі зображувалося те, що відбувалося навколо. Та й не тільки в ті часи, які пішли в історію – багато що й сьогодні не втратило актуальності.
Останніми місяцями мені ніяк не йде з голови чудовий мультик – він же казка – «Золота антилопа». Сюжет простий, мораль більш ніж проста і зрозуміла: жадібність згубна. Для дитини, яка осягає світ, дуже корисний урок. Але був там, на мій погляд, і урок для дорослих. Причому не просто дорослих, а наділених владою, від чиїх рішень залежить дуже багато – рівновага в суспільстві, розуміння серед людей, мир між народами, – а отже, і саме існування цих народів. Нагадаю сюжет цієї казки, а ви судіть самі.
Як розпорядитися тим, що дісталося задарма
До великого раджі приходить наївна і недалека людина, і показує правителю золоті монети, які висікає чарівна антилопа прямо з бруківки. Раджа бере принесені монети, і зі словами «зараз ми їх порівняємо» йде до скрині зі своїми грішми. Переконавшись, що монети справжні, раджа кидає їх у свою скриню, на що дурник сумно реагує: «О великий раджа, ти помилково кинув у свою скриню і мої монети!» Відповідь була проста, як і все геніальне: «Як же так?! Як я відрізню тепер, де твої монети, а де мої? А свої гроші я не маю наміру віддавати нікому, нікому!» І хоча раджа врешті-решт став жертвою своєї жадібності, але дурник золота назад не отримав.
Ви запитаєте: причому тут мультик, монети, раджа і сама антилопа, яка «на шару» посипає землю золотом? Мені в цьому бачиться ситуація, що сьогодні розгортається на наших очах в нашій країні. Адже з незапам’ятних часів частина земель, котрі сьогодні складають єдине ціле під назвою «Україна», була складовою зовсім не України (якої до 1918 року й не існувало в державно-політичному сенсі), а Польщі, Австро-Угорщини, Румунії...
У різні роки і по-різному, але не в сьогоднішній конфігурації. І нинішня цілісність впала, як сніг на голову – за неї не боролися, не страждали, не билися… Як монети від чарівної антилопи, вони раптом дісталися Радянській на той час, а згодом і Незалежній Україні. Ну, дісталися і дісталися, радійте та славте Всевишнього! Так ні ж – руки і те місце, де у нормальних людей мізки, сверблять у частини надто активних діячів. Вони вперто бажають, як монети в скриню раджі, запхати цю частину українських земель у Великопольську скриню.
Де, чиї та в чому інтереси
Впевнений, результат не забариться, і їх спіткає доля тих монет – вони набудуть нового хазяїна. Хазяїна, безумовно, розумнішого і дбайливішого, ніж той, що господарює цими землями останні три десятиліття. І, начебто, краще з розумним втратити, аніж із дурнем знайти, але... Чи не варто спробувати, нарешті, обійтися і без дурнів, і без надто розумних? Нічого не втрачати з розумними, і не намагатися знайти з дурнями?
Я з початку 90-х жив у Польщі, коли там було, м’яко кажучи, незатишно. Я знав безліч молодих – і не дуже – поляків, які будували нове життя і мріяли про достаток і процвітання. Але всі вони у своїх мріях бачили своє майбутнє як життя багатого, успішного поляка. Вони хотіли жити в Польщі, жити в достатку та з комфортом – але як поляки, багаті поляки! Можливо, тому в їхніх університетах навчаються діти їхніх депутатів, а їхні товстосуми тримають гроші і розвивають бізнес у Польщі. А не тырят їх у своїй країні, щоб ці гроші працювали «за бугром» або припадали пилом в офшорах. І саме тому сусідня країна, яка 30 років тому навіть зрівнятися не могла з Україною, стала сьогодні недосяжною для нас.
Але я все це говорю не для того, щоб оспівати хазяйновитого сусіда, а щоб ми зрозуміли: розумний господар розвиває лише свій бізнес, дбає виключно про свій інтерес. І будь-які комбінації з будь-ким він розглядає тільки в цьому ключі, особливо оцінюючи перспективу співпраці з бідним сусідом. А ми саме бідний сусід, незважаючи на всі українські активи. Адже поки ці активи в руках жебраків – в розумовому і фінансовому сенсі – вони мертві. Але, самостійно взявшись за голову, і пересиливши себе, змусивши себе працювати на себе і для себе, цілком реально прийти до успіху. Віддавши ж свій ресурс у чужу скриню – стаєш приреченим на жалюгідне животіння назавжди.
Країна недурнів
Армія радників і «доброзичливців», що пропонують Києву «споріднене сполучення» з Варшавою, схожі на персонажів ще одного відомого радянського мультфільму, – кота Базіліо та лисицю Алісу, які знайшли спосіб позбавити Буратіно його золотих монет. Усі сьогоднішні ініціативи створення якоїсь кооперації чи корпорації України з Польщею на основі злиття – насамперед – земельного, неминуче призведуть до втрати українських територій та значної частини власності на них.
Звісно, ця власність стала приватною відповідно до українського закону, але він буде «розчавлений» польським законом, за яким визнаються правовстановлюючі документи 1920-1930 років. А саме під владою цього закону жили Волинь та Галичина (тобто нинішні Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області) до вересня 1939-го. І з поверненням статус-кво «у сім’ї вольній, новій» знову житимуть не українці.
Саме тому сьогодні так важливо стежити за діяльністю активних ідіотів, які щосили поспішають покласти наші монети в чужу скриню. Гучним гаслам про «нове братерство» з Польщею треба протиставити широке роз’яснення процесів, від яких залежить майбутнє практично кожного українця, і не лише на Заході нашої держави. Варто пам’ятати: «Золота антилопа» обдаровує не кожного, і лише один раз.