Цикл «Діти Волині». Фільм перший. Мирослав Дон

Мирослав Дон народився 10 серпня 1940 року в Застав'ї Костопільського повіту на Волині. Він і його родина пережили бійню, вчинену українськими націоналістами в Застав’ї та Янівці.

Його батько Теофіл, польський самооборонець, був важко поранений, а 6-річний брат Єжи помер від голоду та виснаження. Сім'я, шукаючи допомоги та допомоги в лікарні для пораненого батька, дісталася Варшави і оселилася у варшавському районі Воля. Проте 1 серпня спалахнуло Варшавське повстання.

Сім'ю Донів перевезли до табору Дулаг 121 у Прушкуві. Після війни сім'я Донів оселилася в Говаржево поблизу Познані. Ставши дорослим, до виходу на пенсію Мирослав Дон працював в дирекції порту Щецин. Він почесний донор крові та марафонець, який за 35 років пробіг 130 тисяч кілометрів.

Пряма мова Мирослава Дона

Ми мешкали в центрі того пекла. В Застав’ї, моєму селі, жило багато національних меншин, і міжлюдські стосунки були дуже добрими. Про це можуть свідчити мішані шлюби чи змішані шкільні класи у школах.

Поляки ставилися [до ситуації влітку 1943 року] трохи легковажно, бо вже були чутки, що десь там в якомусь селі вбили поляків. Навіть мій батько казав: але ж сусідами ми разом п’ємо горілку, ходимо на забави, на весілля і так далі – це неможливо, щоб вони могли нам заподіяти кривду.

29 червня 1943-го батько ліг спати, а мама пильнувала. Коло години 23-ї чи опівночі вона побачила через вікна заграви, горіли будинки. Вони крикнула до батька: ти спиш, подивися, що відбувається – втікай.

До нашої кімнати, де був я (4 роки), брат (6 років) і сестра Ванда (9 років), зайшов мамин колега-українець зі шкільного класу, з яким вони сиділи за однією партою – Григорій Коломієць. Він запитав маму: де твій чоловік? Мама каже: пішов кудись у іншу колонію, щось там треба допомогти.

Він приставив матері до голови нагана і каже: говори, суко, де твій чоловік, бо пожалієш зараз. Мама нас взяла…ми навколішки цілували йому ноги. А мама каже: Гриню, не вбивай нас. Він ще, здається, кілька разів ударив маму по голові і каже: ми йдемо, зачини двері, ми в тебе нічого не забирали. Мама перевірила в кімнаті, а там залишилися тільки краватки, все інше забрали.

Вже був світанок, на подвір’ї лежали діти з розбитими головами. Вони [українці] брали дітей за ноги і вбивали головами об ріг хати. У деяких згорілих хатах було видно обвуглені тіла жінок із вервицями в руках. Мужчинам відрізали голови і кидали до криниць, бо це мало ще додаткове призначення – якщо трупами отруїти воду, то зрозуміло, що там, де немає води, там немає життя.

Ми втекли до Янівки, там мешкав мами брат, Казімєж Валігранда. Вуйко був багатим селянином, так що там всі вже були готові, що може настати велике зло. Вуйко нас зачинив у невеличкій пивниці – нашу сім’ю і свою. Те, що відбувалося на подвір’ї – це важко собі уявити – плачі, прохання про милосердя, адже деякі були знайомими. Я не чув жодного пострілу, лише рубання залізом...

Через якихось дві години вуйко з батьком вийшли на подвір’я, щоб подивитися, яка там ситуація, що відбувається. Через кілька хвилин і я вийшов, упав і не міг підвестися, вибратися з того всього. Мати питала – що з тобою, ти весь в крові. Батько їй сказав – він упав, а знаєш, об що він спіткнувся? Об серце і кишки Жигадлової, яка там лежить з розрізаним животом, і він заплутався у тих кишках.

Потім ми втікали до Костополя. Це було повітове містечко, де було безпечно, бо там стояла німецька поліція. Там було багато людей, але через це не було що їсти. А мій брат помирає з голоду – Юрек, шість років.

Це вже була осінь, за містом була картопля, збіжжя, кукурудза, все те, що дає земля. Але ніхто не наважувався туди поїхати, бо було відомо, що банди все контролюють. Батько з колегою купили у німців два карабіни і вирішили поїхати за місто, щоб копати картоплю. Мужчини мали прикривати, а жінки копати. Але там виявилась пастка, бандити відкрили пекельну стрільбу, загинуло кілька людей з тих, що приїхали копати. Батько з пострілів по ньому зрозумів, що хтось його тримає на мушці. І зауважив бандита, котрий сидів на дереві. Батько прицілився, але той на долю секунди випередив його, вистрелив і куля попала батькові просто поміж очі.

Тепер потрібно було шукати лікарню, щоб рятувати батька. Ми приїхали до Варшави. Батька шпиталізували у лікарню на Єрусалимських Алеях. Але 1 серпня вибухнуло Варшавське повстання. Там була друга Волинь – над Віслою було те саме, що над Случчю. Я бачив, як жінки з вервицями молилися і пам’ятаю по сьогодні, як вони говорили, що незабаром ми будемо вільні, бо над Віслою вже стоять росіяни і незабаром прийдуть. Ну і прийшли, але коли Варшава вже померла...

* * *

«Діти Волині» – це серія інтерв'ю зі свідками жорстокого злочину на Волині, підготована Інститутом національної пам'яті Польщці у жовтні 2021 року. Люди, які дивом уникли смерті від рук українських націоналістів, згадують про ті події, щоб зберегти пам’ять про жертви для майбутніх поколінь поляків. В Україні трагічні події на Волині у 1942-1944 роках часто називають «етапом національно-визвольної боротьби українського народу».