«Велике князівство Галичина» Василя Вишиваного. Втрачений шанс
Є в біографії «Василя Вишиваного» один дуже незручний для пізнішого українського національного канону сюжет.
Ерцгерцог (або ж, як казали русини, архикнязь) Вільгельм фон Габсбург восени 1918 року виступив проти приєднання Східної Галичини до Наддніпрянської України. Ба більше – він пропонував створити окрему Галицьку державу від Сяну до Серету.
Скоріш за все, для нашого читача є відомою історія австрійського ерцгерцога, який шляхом свідомого вибору став ідейним українцем і пишався прізвиськом «Василь Вишиваний». Бракує тільки глибшого усвідомлення факту, що насправді лежить на поверхні: українську ідентичність Вільгельм фон Габсбург сформував саме в Галичині і в галицькому контексті. Як згадував Дмитро Дорошенко, Вишиваний говорив «дуже гарно по українськи, але з галицьким діалектом; любив він над усе Галичину, де й перейнявся українськими симпатіями».
Спочатку родина ерцгерцога Карла Стефана фон Габсбурга проживала на Адріатиці. Рідною мовою Вільгельма, який народився там, була італійська, а його дитинство минало у космополітичній атмосфері. Усе змінилося, коли його батько успадкував велике володіння Живець у Західній Галичині (неподалік Кракова). Карл Стефан, прагнучи посадити своїх синів на майбутній польський трон, у 1907 році офіційно заявив про перехід усієї родини в польську національність і остаточно переїхав до Живця. Дітей почали виховувати в польському дусі та мові.
Про галицьких русинів у цьому аристократичному польському колі Вільгельм, який демонстрував родині своє бунтарство і нонконформізм, чув виключно негативні відгуки. В автобіографії він згадував: «Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх «Русіні» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т. д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя».
Саме ці польські упередження збудили в романтичній душі юного Габсбурга цікавість. У віці 15-17 років він вирішив таємно, інкогніто, вирушити на пошуки цього «племені бандитів», і поїхав залізницею у Східну Галичину – до Ворохти та Косова, а звідти дістався карпатського села Жаб’є (сучасна Верховина).
Реальність вщент зруйнувала родинні міфи. Замість диких грабіжників Вільгельм зустрів простих, гостинних і щирих гуцулів. Водночас він гостро відчув глибокий соціальний контраст між розкішшю віденського двору й убогістю місцевого населення: «Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії і потому ще більше в Галичині».
Ця подорож стала для нього першим кроком до українофільства. Але чому українофільства, якщо наш герой чув від поляків саме про русинів, а не українців, і гостював у гуцулів, а не у полтавця під солом’яною стріхою? Справа у тому, що Вільгельм застав Східну Галичину вже на піку її системної та глибокої українізації.
За оцінкою канадського історика Джона-Пола Химки, «вирішальним фактором перемоги українофільства в Галицькій Русі була австрійська держава», яка після судового процесу 1882 року над русофілами («справа Ольги Грабар») зробила свідому ставку на «народовців»-українофілів як на противагу польському та російському іредентизму. Західні дослідники, зокрема карпаторусинський історик Пол Роберт Магочі, прямо називали місцевих українофілів «галицько-українськими австрофілами».
У другій половині 1880-х років, коли дипломатичний конфлікт між Австро-Угорщиною та Росією почав загострюватися, офіційний Відень за порадою німецького канцлера Отто фон Бісмарка почав вбачати саме в українофільському русі потенційного союзника на випадок війни зі східною сусідкою.
Німецькі політики та військові ще з початку 1880-х активно обговорювали можливість використання австрійських русинів та російських малоросів проти Росії. Крім того, Берлін був дуже стурбований тим, що австрійський уряд дозволив полякам занадто посилитися в Галичині. Тому німецькі діячі час від часу тиснули на австрійський уряд, вимагаючи підтримувати український рух як противагу не лише росіянам, а й польським державницьким прагненням.
Під цим німецьким тиском правлячі кола Австро-Угорщини наприкінці 1880-х років відверто зацікавилися своїми підданими-русинами і змушені були утримувати їх у полі зору. Справжнім каталізатором цього процесу стала «нова ера» в польсько-русинських стосунках в Галичині, якої за командою з Відня домігся цісарський намісник краю граф Казимир фон Бадені в листопаді 1890 року. Ключовим моментом «нової ери» було офіційне визнання, що «українці (русини) складають окремий народ», після чого й почалося форсоване переформатування спочатку галицьких, а потім і буковинських русинів на українців.
Саме внаслідок «нової ери» Відень у 1894 році запросив до Львова київського історика Михайла Грушевського, спеціально під якого у Львівському університеті було створено другу кафедру «світової історії з особливою увагою до історії Східної Європи» («народовці» погодилися вважати її кафедрою «української історії»). Грушевський одразу ж почав активно форсувати українофільський іредентизм-соборизм.
Хто знає, як склалася б доля Вільгельма фон Габсбурга, якби не ця штучно стимульована українізація Східної Галичини, яка витіснила старі локальні русинські орієнтації?..
У 1915 році, після закінчення Військової академії у Вінер-Нойштадті, Вільгельм отримав звання лейтенанта та був направлений на службу – проте на фронти Першої світової війни, а до тилового 13-го уланського полку, який дислокувався на Галичині й складався переважно з місцевих селян. Під впливом підлеглих молодий лейтенант вивчив «українську мову» і почав активно читати твори «українських авторів». Щоправда, у його спогадах бачимо серед «українських» переважно галицьких та буковинських літераторів – Івана Франка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника, а також «Коротку історію України» Михайла Грушевського, що той писав її у Галичині.
Головним політичним наставником Вільгельма фон Габсбурга став полковник Казимир Гужковський (колишній староста Сокаля). Саме він познайомив юного Габсбурга з лідерами галицько-буковинської політики – Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким та Миколою Васильком, а також постачав йому українські політичні програми й брошури. Гужковський також займався політичним іміджем Вільгельма: саме за його порадою той одягнув під військовий мундир покутську вишиванку, яка принесла йому прізвисько «Василь Вишиваний».
З 1916 року, ставши членом верхньої палати австрійського парламенту (палати панів), Вільгельм почав активно лобіювати інтереси галицьких русинів-українців. Під впливом Гужковського він палко підтримав їхню ключову вимогу – поділ Галичини на польську (Західну) та українську (Східну, з долученням Північної Буковини), щоб вирвати «українські землі» Дунайської монархії з-під польського домінування.
Головним завданням Вільгельма фон Габсбурга у цей час став захист Східної Галичини від так званого «австро-польського рішення». Його проштовхував міністр закордонних справ Дунайської монархії Іштван фон Буріан, і воно передбачало передачу краю під контроль майбутньої польської держави або збереження польського засилля у регіоні. У листах до Гужковського 1916-1917 років Вільгельм формулював ідею реорганізації Австро-Угорської імперії у федерацію, де існувало б окреме Велике князівство Україна (з українських частин Галичини й Буковини), яке стало б противагою Польщі та форпостом проти Росії.
29 грудня 1916 року Вільгельм надіслав Гужковському детальний план реорганізації імперії: «зараз серед дуже впливових політиків народилася нова, на мій погляд дуже добра думка, яку невдовзі хочуть втілити скоро у життя, а саме: Федеративна держава Австрія, до складу якої входять саме «Австрія», «Угорщина», «Чехія (Богемія)», «Польща» як окремі королівства, далі приєднається федерація об’єднаних південних слов’ян та Велике князівство Україна. І тоді кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії … і т.д. Для Укр[аїни], південних слов’ян і т. д. І у кожній з цих держав федерації виступатимете як регент один з ерцгерцогів – це одна із найкращих ідей для створення єдиної Великої Австрії!» Запам’ятайте пункт про ерцгерцогів.
Другим фундаментальним авторитетом для Вільгельма став унійний митрополит Андрей Шептицький. Їхня знакова зустріч відбулася у Львові восени 1917 року, після тріумфального повернення митрополита з російського заслання. Шептицький та вище греко-католицьке духовенство Галичини побачили в молодому ерцгерцогу, що вбрався у вишиванку, легітимного претендента на престол у майбутніх проавстрійських монархічних проєктах.
У 1918 році Вільгельм отримав під своє командування Легіон Українських січових стрільців (УСС) – військове формування, створене в Галичині за національною ознакою, бійці якого були палкими прихильниками української самостійності та соборності. Саме на чолі цього де-факто галицького легіону (хоча в його складі були і буковинці) після підписання Берестейського миру Василь Вишиваний у складі окупаційних австрійських військ вирушив на Наддніпрянщину (Херсонщину та Катеринославщину), будувати «соборну Україну».
Перебуваючи там, як і кожен українізований галичанин, він намагався побачити в усьому Україну із романтичних образів про її «козацькую славу». Проте між квітнем і травнем 1918 року Вишиваний дедалі більше знайомився вже не з козацькою Україною, а з Україною реальною, зокрема, з окупаційною політикою німців, жорстоким відбиранням зерна у селян та режимом малоросійського дворянина Скоропадського.
Уже 24 травня 1918 року Вільгельм фон Габсбург писав митрополитові Андрею Шептицькому: «Тут, в Україні, становище наразі досить серйозне […] Скоропадський не має ніякої популярності, не має партії, на яку б він спирався, а його русифікаторство викликає в країні колосальну лють». Яке таке русифікаторство у омріяній незалежній Україні, та ще й самою «українською владою»?..
Зіткнення з реальністю було для Вишиваного доволі болючим. Він повідомляв Шептицькому, що проти його діяльності інтригують навіть «зі сторони самого Скоропадського», і пояснював свою позицію бажанням працювати для українського народу «проти русифікації»: «Є два вирішення: або ж вдасться моїм ворогам провести русифікацію, або ж вдасться мені здійснити українізацію».
Але що тоді, що зараз, нікому у Києві ці фантазії наївних галичан не були потрібні. У своїх «Воспоминаниях» Павло Скоропадський, який не бажав відривати Україну від Росії, звинувачував Вишиваного у конкуренції гетьману, яку підживляють «уніати і Віденський двір». Вишиваний неохоче теж це визнавав. У тому ж листі до Шептицького він писав: «Я констатую, що є цілком один, без підтримки уряду, й однієї моєї сили зовсім недостатньо, щоб вирішити тут всі питання […] Я часто розчаровуюсь, коли про це думаю, бо можуть бути колосальні досягнення для Австрії й України, багато з яких розбиваються через безталанність, брак ініціативи і страх».
Восени 1918 року Австро-Угорська імперія переживала серйозну кризу під тягарем військових поразок, нестачі продовольства та посилення відцентрових національних рухів. 9 жовтня 1918 року польські депутати австрійського парламенту (Райхсрату) офіційно заявили про намір включити всі землі колишньої Речі Посполитої, включно з Галичиною, до складу відновлюваної Польщі. Того ж дня, під безперервним натиском Німеччини, яка погрожувала ускладненням відносин, австрійський імператор Карл І ухвалив остаточне рішення відкликати підпорядковані Вишиваному війська з Наддніпрянщини, і наказав передислокувати Легіон УСС в Чернівці, – оскільки польські кола категорично заблокували його переміщення до Львова.
У відповідь на польські претензії українські депутати Райхсрату 10 жовтня ухвалили рішення скликати у Львові власний представницький орган. 16 жовтня 1918 року імператор Карл I видав маніфест про перебудову Австрійської імперії на федеративних засадах, як союзу вільних народів. А вже 18 жовтня 1918 року у Львові зібралася Конституанта – Українська національна рада (УНР) для підготовки офіційного проголошення української держави в Східній Галичині. До складу УНР увійшли депутати австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини та Буковини, представники українських політичних партій.
Саме цього доленосного дня, перебуваючи в Чернівцях, Вільгельм фон Габсбург пише листа митрополиту Андрею Шептицькому та надсилає телеграми лідерам УНР Костю Левицькому й Миколі Васильку.
Ерцгерцог у листі до Шептицького, перш за все, критикує запізнілість імператорського маніфесту: «Я подавав відповідну пропозицію на найвищому рівні ще пів року тому, проте вона зазнала краху через бюрократизм міністрів […] Чи не є це рішення вже сьогодні «занадто пізнім», покаже майбутнє. Дай Боже, щоб ні!» Вільгельм відверто пише про слабкість самого імператора Карла І, який перебував під впливом свого ретроградного оточення (зокрема, згаданого Іштвана фон Буріана, якого ерцгерцог називає «ослом» за його вперту віру в австро-польське вирішення галицького питання).
Та це не скасовувало впевненість ерцгерцога у тому, що «про розпад Австрії абсолютно не може бути й мови, адже ще Бісмарк казав: “Якби Австрії не існувало, її треба було б створити, оскільки вона є необхідністю для Європи!”».
Вільгельм фон Габсбург сподівався, що Антанта врятує Австрію, і з огляду на це, але насамперед через своє розчарування у Наддніпрянщині, виступив проти відділення населених русинами-українцями земель від Австрії та згубного соборизму:
«Антанта не хоче розчленовувати Австрію – навпаки, зберегти – щодо цього є певні міркування, але хоче відірвати нас від Німеччини, щоб повністю знищити Німеччину – для нас (Австрії) це єдиний вихід, яким ми, мабуть, з часом і підемо. Тому я виступаю проти погляду: приєднання австрійської України до тієї, іншої України [Наддніпрянщини], як це кілька днів тому відстоювало парламентське представництво, а також доктор Баран, К. Левицький та “Народна Рада” […]
На мій погляд, який я склав там, в Україні, держава по той бік Збруча ще не є безпечною, вона стоїть на глиняних ногах і може в будь-який момент розвалитися, тим більше, що київський уряд робить усе, сподіваюся ненавмисно, щоб цьому сприяти. Тому, якщо Україна потоне в більшовизмі, то принаймні […] тут у нас буде самостійна держава від Сяну до Серету, з приєднанням до Австрії…»
Сян і Серет – це річки в Галичині. По Сяну проходить кордон між Західною та Східною Галичиною. Східний кордон Галичини зазвичай визначають по Збручу, а Серет протікає дещо західніше Збруча. Здавалося б, визначення по Серету є невигідним для претендентів на Східну Галичину. Однак саме «землі між Сяном і Серетом» – відоме з історії визначення земель русинів.
Видатний німецький історик середини XIX століття Ріхард Ропелль у праці «Über die Verbreitung des Magdeburger Stadtrechts im Gebiet des alten polnischen Reiches ostwärts der Weichse» називав їх «рутенською землею» (Ruthenische Land) і описував так: «Магдебурзьке право поширилося [у XIV столітті] на всю територію стародавнього царства Галича – до Бугу й Серету на північ від Дністра і на південь від цієї річки до Буковини». Нижче Ропелль писав: «У цій області між Сяном, Серетом і Прутом... утвердилася німецька міська система управління».
У телеграмі ж до УНР Вільгельм фон Габсбург закликав: «У тяжкі години, які ми зараз переживаємо, я звертаюся з щирим проханням до голови Української Національної Ради, що засідає сьогодні у Львові, зберігаючи вірність династії та скіпетру імператора Карла, проголосити власне Королівство, і запевняю, що ця вірність не залишиться без винагороди, ці слова не є порожнім звуком, оскільки я покликаний Найвищою Інстанцією обіцяти це […] Хай живе Велике князівство Галичина!»
Якщо згадати про його план з ерцгерцогами, які посідали б керівництво в австрійських краях, цього разу Вільгельм відкрито заявив про свої претензії на Східну Галичину, яку він називав Великим князівством Галичина, представникам парламенту, які готували проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Таким чином, Вільгельм пішов ще й проти свого батька Карла Стефана, який упродовж багатьох років чекав на можливість посісти польський престол, під владою якого мала перебувати вся Галичина.
У момент розпаду Австро-Угорщини перед Вільгельмом фон Габсбургом, який перебував із «січовиками» в Чернівцях, постала перспектива стати королем Східної Галичини. Як писав у мемуарах Льонґин Цегельський, член уряду ЗУНР, «[січові] стрільці мали “свій план” державного перевороту, а саме: проголосити ерцгерцога Вільгельма диктатором-королем».
Також Цегельський згадував про галицький політикум і січовиків, що «…дехто з них почав думати про Василя Вишиваного як про короля Галичини й Буковини… В’язатися з Габсбургами в хвилині, коли одне тільки їх ім’я викликувало вияви ненависти й люті в опінії сторони Антанти – було, очевидно, нерозумно. Тому ми безоглядно засуджували такі задуми».
Сам же Вишиваний писав у спогадах, що ще 15 жовтня 1918 року до нього на Буковину приїхали «два українські офіцери з Галичини», з якими він обговорював зміну влади в тоді ще повністю австрійській Галичині, та військову «висадку на Сяні» для протидії полякам. Вишиваний підкреслював, що в разі такої висадки «був би врятований Львів». Насправді ерцгерцог у цей час тяжко хворів, але в наступні тижні особисто зробив усе можливе для відправки Легіону УСС до Львова.
Але шанс на Велике князівство Галичина було втрачено. Федералізацію Австрії оголосили запізно, при цьому імперію остаточно розвалили національні максималісти Польщі, Угорщини, Чехословаччини та ін.
Однак сьогодні серед чехів і словаків вже іде переосмислення цього втраченого шансу. У місцевій публіцистиці дедалі частіше звучить думка, що розпад імперії та створення на її руїнах Чехословаччини були не перемогою, а радше геополітичною катастрофою. Автори нагадують слова молодого Масарика, який прагнув саме федеративної Австрії, бо чудово розумів: роздроблені малі держави просто не виживуть затиснутими між могутніми Німеччиною та Росією.
Історія жорстоко підтвердила ці побоювання. Національної незалежності вистачило заледве на 20 років, після чого народи, що втратили захист великої імперії через власні амбіції та зволікання Габсбургів з реформами, були по черзі розчавлені нацистською, а потім радянською окупаціями. Та й нинішній Євросоюз для своїх держав-членів все більше набуває ознак окупаційного режиму.
Тож не дивно, що в сучасній Чехії триває дискусія про можливість відновлення в країні монархії та про Карла фон Габсбурга як спадкоємця чеського престолу. Однак проблема в тому, що його батько Отто фон Габсбург, син останнього імператора Австро-Угорщини Карла І, ще наприкінці 1980-х зрікся титулів короля Богемії та маркграфа Моравії (саме на території згаданих провінцій Дунайської монархії з 1992 року існує Чеська республіка).
При цьому титулів короля Галичини і Володимирії (Волині) та герцога Буковини Габсбурги ніколи не зрікались...