Як я перестав боротися за «незалежність України»

День 19 серпня 1991 року я не забуду ніколи. Напередодні я ще з трьома представниками Союзу Українського Студентства, які приїхали до Канади на запрошення українських студентів цієї країни, до середини ночі засідав в одному з барів Монреалю. Тому, коли опівдні нас розбудив Василь Павловський, у якого ми розташувалися, і з блідим обличчям сказав, що у Москві – військовий переворот, ми спочатку сприйняли це як невдалий жарт. Однак випуски новин на канадських телеканалах нас швидко протверезили. Адже якщо все ДКНС виглядало відверто смішно і на хунту явно не тягнуло, то танки на вулицях Москви були цілком реальними.

Перше, про що я тоді подумав – я більше ніколи не побачу рідних та близьких. З моїм «портфоліо» навіть у разі повернення СРСР «лише» до формату 1981 року на батьківщині на мене чекала в’язниця за «антирадянську агітацію та пропаганду». Адже з осені 1988-го, після закінчення служби в Радянській Армії, я з головою поринув у діяльність спочатку просто антирадянських, а потім і проукраїнських організацій. За великим рахунком, це було зумовлено моїм вихованням та історією моєї родини.

Моя бабуся була заарештована 1947 року у Львові за те, що її чоловік належав до міського підпілля ОУН. Дід отримав 10 років таборів (стандартний термін для тих, хто не вчинив жодних злочинів), бабуся разом із чотирирічною мамою на тих же 10 років вирушила на заслання до Читинської області. А родину батька 1946-го було переселено з рідної Лемківщини до Тернопільської області, причому їй дозволили взяти з собою лише ті речі, які можна було перевезти на одному возі – яким ще їхали вісім дітей.

Тож виховання я отримав, м’яко кажучи, антирадянське, через що у старших класах у мене регулярно виникали проблеми у школі. Після чергового виклику батьків вдома зі мною провели тривалу бесіду, де пояснили, що в школі та й просто з друзями на деякі теми краще не говорити. Власне, у подібному дводумстві виросло все моє покоління. І раптом у 1988-му стало можна говорити майже все, а у 1990-му – справді все!

Тому не дивно, що восени 1989-го я увійшов до оргкомітету зі створення Української студентської спілки (УСС), який перше своє засідання провів у гуртожитку Київського університету на вулиці Ломоносова, в кімнаті… В’ячеслава Піховшека, пізніше відомого журналіста. Крім нього, з відомих в українській політиці людей, там були також Олесь Доній і В’ячеслав Кириленко. До речі, саме останній навесні 1990-го запропонував провести у Києві в жовтні масове студентське голодування, яке пізніше увійшло в історію як «революція на граніті». Але всі лаври дісталися Донієві, котрий від імені голодуючих виступив з трибуни Верховної Ради УРСР, і дозволив собі суперечку з Леонідом Кравчуком.

Я особисто не був на площі Жовтневої революції, яку саме після студентського голодування стали називати «Майдан Незалежності». Як голова Чернівецького осередку УСС я відповідав за проведення студентського страйку у Чернівецькому державному університеті, і добре пам’ятаю, як наші акції підтримували не лише викладачі, а й адміністрація вишу.

А от члени так званої «Народної ради», тобто «націонал-демократи» з Верховної Ради, до студентської акції на Майдані в Києві поставилися прохолодно, і вимагали зняти вимогу щодо проведення дострокових парламентських виборів на багатопартійній основі. Вони сприймали студентський рух як своїх головних конкурентів, і вже 1991-го спільно з комуністичною більшістю у Верховній Раді встановили 25-річний ценз для обрання її депутатом. Це рішення залишило більшість студентських активістів за бортом великої політики та законсервувало номенклатурну систему в Україні як мінімум до 1994 року.

Але 19 серпня 1991-го в Канаді ми про це не думали, а хотіли якнайшвидше повернутися додому, щоб боротися за незалежну Україну. І коли 20 серпня звідти пролунав дзвінок когось із канадських українців, які перебували у відпустці на Галичині, ми зрозуміли, що жодного «перевороту» насправді немає, оскільки справжні путчисти насамперед заблокували б міжнародний зв’язок. Примітно, що 19-21 серпня, коли влада Канади автоматично видавали статус біженця всім громадянам СРСР на своїй території, цим скористалися кілька тисяч «українських патріотів» із радянськими паспортами.

Ми ще встигли відсвяткувати в Канаді проголошення незалежності України, а на початку вересня 1991-го я вже прилетів до Москви, звідки одразу вирушив до рідних Чернівців. У республіці кипіла робота з підготовки референдуму про незалежність, і оскільки Західну Україну агітувати за це було безглуздо, студентські організації відправляли похідні групи на Схід. При цьому чернівецькі студенти відвідали навіть Донбас, де до незалежності республіки тоді ставилися цілком лояльно.

Однак коли обраний президентом незалежної України Леонід Кравчук розділив владу з націонал-демократами за принципом «нам економіка – вам ідеологія», ще не створена до кінця держава на всіх парах покотилася до свого розвалу.

Я не можу сказати, чи були шанси в України у 1991 році, проте до весни 1994-го про жодну «єдину країну» говорити було неможливо. Насправді, фундамент всього того, що стало явним після державного перевороту в лютому 2014-го, було закладено в перші роки незалежності: і «декомунізація», і героїзація нацистських колаборантів, і українізація (насправді – дискримінація російських та російськомовних громадян). Просто спочатку все це відбувалося лише на Галичині, але поступово процес захопив Буковину та Волинь і почав рухатися на Схід.

На мою думку, останнім цвяхом у труну єдиної та незалежної України стало ігнорування Києвом результатів референдуму на Донбасі, що відбувся навесні 1994 року. Тоді майже 90% виборців Донецької та Луганської областей проголосували за державний статус російської мови та повноцінну участь України в СНД, а на Донеччині – ще й за федерально-земельний устрій України. Проте керівництво України вдало, що нічого не сталося – так само, як у випадку з автономістськими референдумами на Буковині та Закарпатті у грудні 1991-го. А націонал-демократи, які працювали на високих державних постах, – причому не тільки вихідці із Західної України, – мало не публічно почали називати жителів Південного Сходу «федерастами».

Саме тоді на карті України чітко проступили три її частини – Малоросія (Центр), Новоросія (Південний Схід) та Західна Україна, яку я волію називати Рутенією (так під час Австро-Угорщини іменували землі з переважно русинським населенням). До того ж ці частини відрізнялися (і досі відрізняються) як мовою, культурою та історією, так і соціально-економічним укладом. І для мене, математика за освітою, який пізніше пройшов курс фінансового аналізу, стало очевидним: ця країна приречена на розпад. Саме 1994-го я усвідомив себе «західноукраїнським сепаратистом», і досить довго так публічно називав себе – поки в країні була хоч позірна демократія.

Варто зазначити, що до початку 2000-х громадянська війна в Україні не була неминучою: умовна Малоросія була союзницею умовної Новоросії, а в Рутенії потроху зростали автономістські настрої (у Львові 2000 року близько третини мешканців виступали за гіпотетичну незалежність Західної України). Але все змінив «Майдан» восени 2004 року, коли активна меншість за відкритої підтримки Заходу змогла нав’язати свою волю більшості населення, а Малоросія стала на бік переможців. Саме за Віктора Ющенка почалося впровадження всіх тих неонацистських і навіть расистських практик, які після державного перевороту в лютому 2014-го стали сутністю київського режиму.

І хоча більшість виборців у 2010-му ясно проголосували проти цього, режим Віктора Януковича та Партії Регіонів зрадив свій електорат і продовжив нацифікацію країни, – у чому екс-президент п’ять років тому прямо зізнався. Тому «Майдан» 2013-2014 років і громадянська війна, що послідувала за ним, і виступ Росії на підтримку однієї зі сторін цієї війни стали неминучістю.

Через 35 років після проголошення Верховною Радою УССР «незалежності Україн» стало очевидно: гангрена так званої «української державності» зайшла настільки далеко, що потребує хірургічного втручання. Це не означає, що всі ті, хто вийде в результаті частини України, здобудуть незалежність, адже Новоросія насправді мріє про возз’єднання з Росією, а Рутенія – про розчинення в Європейському Союзі. Я навіть не впевнений, що сам почав би нині боротися за незалежність Рутенії, про що мріяв із середини 1990-х, – настільки мої земляки дискредитували саме це поняття.

Однак приклад Криму і Севастополя, Північної Таврії та Донбасу показує, що історичні помилки можна виправити не лише через 30, а й через 60 років. Якщо там у 2014-2022-му перемогли юніоністи – чому в Рутенії, зрештою, не можуть повернутися до ідеї незалежної держави, проголошеної у Львові ще 1 листопада 1918 року?..