Кирило Трильовський: Шлях від москвофіла до «батька» Українських Січових Стрільців

Кирило Трильовський походив із сім’ї греко-католицьких священиків: його батько Йосип Трильовський служив у селі Богутин (нині Золочівський район Львівської області), а мати Гонората Левицька була дочкою декана УГКЦ у Золочеві. Хоча домашньою мовою родини Трильовських була польська, проте батьки Кирила вважали себе русинами.

Якраз наприкінці 1860-х влада Австро-Угорщини почала підтримувати українофільський рух у середовищі русинів Галичини, розраховуючи використовувати їх і як противагу полякам у цій провінції, і як мобілізаційний ресурс для захоплення Малоросії. Тому не дивно, що 1871 року батьки найняли для Кирила вчителя русинської мови – ним став… поляк, Симеон Свєнціцький. Але спочатку «рідна» мова давалася хлопчику нелегко, тому в перший клас 1872 року він вирушив до польської школи Золочева. Та наступного року Кирило все ж таки пішов до русинської школи – у Бродах, яку закінчив 1875-го.

Після цього батьки влаштували сина в державну гімназію в Золочеві, де навчання велося в основному німецькою мовою. Але через рік Кирило захворів, і понад три роки прожив у селі Ожидові неподалік Золочева, куди призначили священиком його батька. У ті роки юнак став членом москвофільського «Товариства імені Михайла Качковського», проте після відновлення навчання в гімназії Кирило змінив погляди та приєднався до нелегального українофільського гуртка.

1884 року Кирило Трильовський закінчив навчання в гімназії (вже в Коломийській – це було пов’язано з переведенням його батька на нове місце служби), і вступив до військової школи у Львові, звідки на початку 1885-го перевівся у Віденську військову школу. Але незабаром юнак розчарувався у військовій службі, і віддав перевагу кар’єрі правника.

1886 року Кирило Трильовський вступив на юридичний факультет Львівського університету, де невдовзі очолив організацію студентів-русинів «Академічне братство». Він продовжив навчання у Чернівецькому та Віденському університетах, а диплом доктора права отримав у Ягеллонському університеті у Кракові. Весь цей час Трильовський активно займався як громадською, так і політичною діяльністю – переважно у Снятинському та Коломийському повітах Галичини.

Так, Трильовський заснував першу читальню «Просвіти» у селі Карлів Снятинського повіту та бібліотечне товариство «Наука» у Снятині, в селах Яблонів та Гвіздець (Коломийський повіт) – відповідно, кредитне товариство та селянський союз для спільного збуту худоби, а в селі Іспас на Буковині – перший кооператив «Народний союз».

1889 року Кирило Трильовський приєднався до Російсько-Української радикальної партії (РУРП) – першої політичної організації русинів Австро-Угорщини. Того ж року саме завдяки агітації Трильовського послом до Галицького Сейму від Снятинського повіту було обрано священика Кирила Гаморака – майбутнього тестя Василя Стефаника, а від Коломийського повіту – священика Тита Войнаровського.

На початок ХХ століття Галичину та Буковину охопила хвиля спортивно-оздоровчого руху, розпочатого Іваном Боберським. Одним із перших та найвідоміших стало спортивно-фізкультурне товариство «Сокіл». Однак воно орієнтувалося виключно на студентську молодь, тоді як нові віяння все більше знаходили відгук і серед селян. Це підштовхнуло Кирила Трильовського до ідеї створення ще одного товариства, яке б орієнтувалося не тільки на спортивні досягнення, а й на просвітництво широких мас галицьких і буковинських русинів.

5 травня 1900 року в селі Завалля Снятинського повіту було засновано перше «пожежно-руханкове» товариство «Січ» (з відсилкою до Запорізької Січі). Формулювання у назві було викликане тим, що інше не затвердив би цісаррський намісник. А те, що «Січі» вважалися протипожежними організаціями місцевих жителів, дозволяло їм легально діяти в Австро-Угорській імперії.

Фактично ж «Січі» займалися спортивною підготовкою молоді, поширенням українофільських ідей, освітою селянства, співпрацювали з кооперативними та страховими організаціями, вели пропаганду здорового способу життя (зокрема боролися з алкоголізмом). Примітно, що одним із завдань «Січі» син священика Трильовський вважав зростання «національної та класової свідомості мас» та «звільнення їх від впливу вкрай консервативного греко-католицького духовенства».

«Січовики» виступали під «козацькими» малиновими прапорами, носили малинові стрічки та мали свою форму. У покутських та гуцульських селах їхні виправи-«піраміди» з сокирами-бартками під маршеву музику справляли на очевидців сильне враження. На свята «Січ» збиралися тисячі русинів, а дехто навіть заповідав покласти в труну стрічку «січовиків».

До речі, слова маршу «Гей, там на горі Січ іде, гей, малиновий стяг несе» написав саме Кирило Трильовський. Але він був не лише поетом – писав публіцистику та видавав книги. У різний час Трильовський також випускав періодичні видання «Громада», «Зоря», «Хлопська правда», календарі з назвами «Отаман» та «Запорожець», які сприяли популяризації «січового» руху.

Його центром стала адвокатська контора Кирила Трильовського у Коломиї, відкрита у 1901 році. Незабаром організацій «Січі» стало кілька сотень, а сам Трильовський перетворився на впливову політичну фігуру. У 1907 і 1911 роках його було обрано депутатом Віденського Сейму (Райхсрату), причому 1907-го політик отримав рекордну кількість голосів – понад 44 тисячі.

Для координації «січового» руху у квітні 1908 року було створено Головний Січовий Комітет у Станіславові, його головою став Кирило Трильовський. 1912 року комітет переїхав до Львова і був перейменований на Український Січовий Союз, а Трильовського обрали його генеральним отаманом і почали називати «січовим батьком». Тоді ж за порадою влади засновник «Січі» вирішив створити на її основі воєнізовані організації.

18 березня 1913 року було створено військову організацію Українських Січових Стрільців (УСС). Перші стрілецькі військові організації було закладено у Косові, Яблонові, Шешорах, Заліщиках. До початку Першої світової їх було 96, а загальна кількість «Січей» перевищувала тисячу, і в них входили понад 66 тисяч осіб.

У серпні 1914 року Кирило Трильовський очолив Бойову Управу УСС, яка на основі «Січ» створила добровольчий підрозділ австро-угорської армії – легіон Українських Січових Стрільців. Молоді хлопці вступали до легіону УСС, щиро сподіваючись за допомогою Австрії розбити Росію та «звільнити Наддніпрянську Україну з-під багатовікового царського гніту», однак цей підрозділ у боях із Російською імператорською армією особливих успіхів не досяг.

Майже до самого кінця Першої світової війни Кирило Трильовський перебував у Відні, де входив до складу створеної низкою депутатів Віденського Сейму від Буковини та Галичини «Загальної Української Ради». Вона претендувала на роль політичного представництва австро-угорських українців – так на той час офіційно називали русинів.

Трильовський повернувся до Львова після 1 листопада 1918 року, коли було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), та увійшов до складу своєрідного парламенту ЗУНР – Української національної ради (УНРади). Проте жодних постів у новій державі Трильовський не одержав, хоча лідер РУРП Лев Бачинський став заступником голови УНРади.

Ображений Трильовський спільно з низкою представників РУРП в УНРаді в лютому 1919 року провів у Коломиї установчі збори Селянсько-радикальної партії. Вона зайняла опозиційну позицію стосовно влади ЗУНР, вимагаючи початку соціалізації землі з першочерговим розподілом її серед безземельних і малоземельних селян. Проте осередки нової партії було створено лише у кількох повітах Галичини, а РУРП за спробу розколу офіційно виключила Трильовського зі своїх лав.

Але невдовзі ці політичні ігрища втратили будь-яке значення: ЗУНР була розгромлена та окупована Польщею, а Кирило Трильовський разом із залишками Української Галицької армії перейшов Збруч та опинився у Вінниці. Там «січовий батько» цілком серйозно спробував створити «Січ» за галицькими лекалами, але «Велика Україна» виявилася зовсім не такою, якою її описували юним «січовикам». Невдовзі Трильовський виїхав на Закарпаття, яке на той час опинилося під владою Чехословаччини, і спробував відродити «Січ» уже там.

Зазнавши чергової невдачі, 1920 року він перебрався до Відня, де кілька років перебивався випадковими заробітками. А у 1927 році Кирило Трильовський все ж таки повернувся на батьківщину, де він, принаймні, мав можливість працювати адвокатом. Щоправда, відкрити адвокатську контору йому вдалося лише у селі Гвіздець, за 20 кілометрів від Коломиї.

Маючи намір взяти участь у чергових виборах до Сейму та Сенату Польщі, призначених на весну 1928 року, Кирило Трильовський спробував відновити членство в наступниці РУРП – Українській соціалістично-радикальній партії (УСРП), проте йому було відмовлено. Тоді з ініціативи політика 1 січня 1928 року у Львові було створено УСРП-Лівицю, яка засудила зближення УСРП з Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО) та підтримала об’єднання Галичини з Радянською Україною.

Варто зазначити, що радянофільські ідеї з’явилися у Трильовського ще на еміграції. Він сам пізніше писав у спогадах: «Я мав ще 1927 року півторагодинну конференцію у радянському посольстві у Відні, в якій я висловив думку, що таке приєднання було б порятунком для наших західноукраїнських земель, бо поляки взялися вже за звірячі та безпардонні кошти проти нас, як у 17 столітті».

УСРП-Лівиця розпочала кампанію на підтримку Кирила Трильовського, але всі її акції закінчилися повним провалом. Найбільш показовими стали передвиборчі збори в Кутах Косівського повіту, де учасники з криками «ганьба» розійшлися одразу після виходу політика на сцену. Очевидці зазначали: «Трильовський зрозумів, що тій, колись такій великій, єго кар’єрі настав кінець, вона вже закінчилася, він уже став політичним трупом…»

Популярності «січового батька» не сприяла і критика його особи з боку колишніх однопартійців. УСРП публічно звернулася до політика з низкою питань, найважливішими з них були такі: чому він не брав участі в боях у складі легіону УСС, чому не віддав свого сина в українське військо, чому не повертався в край раніше, коли «людей садили до в’язниць за відновлення народної роботи», а приїхав лише напередодні виборів.

Внаслідок такої гострої критики політик зняв свою кандидатуру на парламентських виборах 1928 року, УСРП-Лівиця припинила свою діяльність, а сам Трильовський покаявся перед УСРП і був відновлений у партії. Але коли 1935 року УСРП вирішила бойкотувати вибори до Сейму, політик знову її покинув і взяв участь у виборах як незалежний кандидат. Трильовського не обрали, і більше він свою кандидатуру на жодних виборах не висував.

Повернувшись із еміграції, Кирило Трильовський також сподівався відродити в Галичині діяльність «Січі», але за умов диктаторського режиму в Польщі це було нереально. Організаційно-ідеологічною трансформацією «Січі» стало молодіжне товариство «Луг», створене у 1925 році у Львові соратником Євгена Коновальця, одним із засновників Української військової організації (УВО) Романом Дашкевичем, але тому конкурент у вигляді Трильовського був не потрібен.

При цьому Кирило Трильовський зберіг популярність серед галицької еміграції в Чехословаччині та Північній Америці. 1927 року в Празі було створено «Український Січовий Союз», який обрав колишнього «січового батька» почесним членом, а 1928-го в Чикаго – Товариство «Січ» імені Трильовського. До речі, завдяки своїм фанатам у США Трильовський отримав можливість додаткового заробітку – у 1920-1930-х він був кореспондентом емігрантських видань «Свобода» (Джерсі-сіті) та «Народне слово» (Піттсбург). Писав Трильовський також для українських періодичних видань у Коломиї, Львові та Чернівцях.

Після приєднання Волині та Галичини до СРСР 75-річного Кирила Трильовського кілька разів викликали на допит у НКВС, проте він уникнув заслання чи арешту. З кінця 1940 року Трильовський тяжко хворів, і майже весь час проводив у лікарні Коломиї, де й помер 19 жовтня 1941 року.

Оскільки Кирило Трильовський не належав до жодного з крил ОУН, діячі якої складають пантеон нинішньої України, його ім’я згадують не так часто. Кілька меморіальних дощок, бюст у Коломиї, встановлений за гроші онуків, що живуть у Канаді, вулиці в Коломиї, Снятині, Івано-Франківську та Львові – ось і вся вшанування пам’яті людини, яка заклала фундамент легіону Українських Січових Стрільців, звідки вийшли багато діячів тієї ж ОУН.

Щоправда, у серпні 2025 року окремому батальйону радіоелектронної боротьби Збройних Сил України надано почесне найменування «імені Кирила Трильовського», але це скоріше виглядає як глузування з пам’яті засновника «Січі».