Гримаси мобілізації

Але з численних повідомлень про те, як вона відбувається на наших теренах, вимальовується, скажімо так, не дуже втішна картина…

Хоча, все в цьому світі відносне. Он другологівський футбольний “Хуст”, доводилося чути, збирається (на якийсь час) перебратися із Закарпаття в Тернопіль – в тамтих краях, за словами президента клубу, працівники ТЦК просто лютують й “гребуть” усіх, в тому числі й футболістів…

Далі – здебільшого цитування осіб і органів, причетних до нашумілого не так давно у соцмережах випадку – із збереженням стилю:

“Після інсульту і з купою хвороб мого батька запакували в бус ТЦК. На нього подивитись — тут ВЛК не треба, батько дуже хворий, навесні переніс інсульт, два зуба на весь рот, здоров’я не має, купа хронічних хвороб, вживає алкоголь вже років 30… У нас є інформація, що він вже в сусідній області на полігоні”, — повідомила донька 54-річного мобілізованого.   

Ситуація майже схожа на ту, що описана у “Пригодах бравого солдата Швейка” (пригадуєте, як там сувора лікарська комісія розправлялася із “симулянтами”, які одразу ж видужували?) Однак із відповіді ТЦК постає дещо інша картина: “ Повідомляємо, що гр….. був призваний на службу в ЗСУ за мобілізацією…у добровільному порядку пройшов ВЛК, скарг та претензій не має, про що підтвердив особисто і письмово…Він має свідому активну громадську позицію, патріотично налаштований щодо участі чоловіків у протистоянні російській агресії та службі в ЗСУ і самостійно та добровільно зробив свій вибір”. 

Можна, звісно, поцікавитися, наскільки вплинуло на самостійний і добровільний вибір новоспеченого рекрута “люб’язне запрошення” проїхатися (безкоштовно!) в бусі в ТЦК. Можна зробити скидку на емоційність його доньки. А можна ще навести дві діаметрально протилежні цитати з соцмереж. Перша – ідеально свідома й патріотична:

“Люди, що з вами? Невже не відчуваєте своєї відповідальності перед Батьківщиною, не хочете її захищати? Чому хтось має третій рік захищати вас, вашу родину, ваші маєтки, а ви – відпочивати, спати в своєму ліжку, бути біля сім’ї?”.

Справедливий крик душі? Так. А от далі думка, позбавлена зайвих емоцій – суто раціональна:

“Розформуйте одіозний ТЦК, оскільки він дискредитував себе… Введіть виключно добровільний рекрутинг, платіть 400 тис. за підписання контракту, багато за службу, за поранення. Мотивуйте знижками на землю, квартири, пільгами… Цивільні, які не хочуть воювати, нехай платять великі податки, з яких виплачуватимуть зарплату військовим. На неї ж має йти значна частина західної допомоги. Спроба зробити в 21 сторіччі рабство в Україні ні до чого хорошого не приведе. Якщо Україна буде ставитися до українців гірше, ніж росія, ніхто не піде воювати… Існуюче в ТЦК рабство – це шлях до знищення України”.

Дія, як відомо, породжує протидію. Отож уже не надто дивують дикуваті, на перший погляд, повідомлення з різних місць на кшталт оцього (подаю із збереженням стилю): “У Чернівецькій області чоловік на “Ниві” протаранив блок-пост ТЦК… Зупинивши авто, чоловік вийшов в руках з сокирою і попрямував до чоловіків у формі, з криками і лайкою виганяв їх з села. Один з місцевих мешканців сокирою вибив скло автівки працівників ТЦК. Поряд стояли ще кілька військових зі зброєю та поліцейський, проте у конфлікт не лізли, прокоментувавши це так: “Викликай групу реагування, або на 102 дзвони”.

Жорстко? Неприємно для чиїхось  очей і вух? Можливо. Шкідливо, виходячи з національних інтересів? Та, як сказати… А ось думка відомого публіциста Михайла Дубинянського:

“Стабільно високий рівень довіри до ЗСУ – 96% – явно не поширюється на той сегмент Збройних сил, з яким цивільне населення найчастіше контактує: територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. Рівень недовіри до ТЦК соціологи розсудливо не заміряють, але результати такого опитування в сьогоднішній Україні уявити неважко. Звичайний військовозобов’язаний громадянин не вірить, що, взаємодіючи з ним, співробітники ТЦК дотримуватимуться законів України.

Він не вірить, що військово-лікарська комісія об’єктивно оцінить стан його здоров’я.

Він не вірить, що в навчальному центрі його підготують до війни належним чином.

Він не вірить, що на фронті його забезпечать усім потрібним.

Він не вірить, що командири компетентно розпорядяться ним як бойовою одиницею і не ризикуватимуть даремно його життям…

Почасти ця недовіра зумовлена активною ворожою пропагандою. Але, на жаль, лише частково. Вагомий внесок у створення кризи довіри зробили “наші”: представники держави, які отримали негласний  карт-бланш на неправомірні й незаконні дії”.

Чи нормальна така ситуація в умовах боротьби за саме існування держави з жорстоким і наразі зовсім не слабеньким ворогом?Простої відповіді, як і легкого рішення, тут, напевно, не може бути. Але ту відповідь таки доведеться якимось чином шукати…