«Ви ж слов’яни…» Чому польський гарнізон Львова здав місто Червоній Армії
22 вересня 1939 року польський генерал Владислав Лянгнер підписав протокол про передачу Львова Червоній Армії. Генерал, який десять днів керував обороною міста від німців, не хотів воювати проти слов’ян.
Частини Червоної Армії входять до Львова. 22 вересня 1939 року
Це може здатися дуже дивним, але військові плани Другої Речі Посполитої щодо Львова взагалі не передбачали оборони міста. Ніхто просто не очікував такого розвитку подій, щоб це стало потребою.
Так, у міжвоєнному двадцятилітті у Львові перебував один із найбільших гарнізонів у Польщі та Східній Галичині. Місту, як і всьому Львівському воєводству, відводилася велика роль в оперативному плані «Схід», першу версію якого було створено ще в середині 1920-х на випадок війни з Радянським Союзом. План передбачав ведення оборонної війни проти СРСР за допомогою союзної Румунії та за матеріальної підтримки з боку західних держав.
Розробка останньої версії плану «Схід» завершилася в лютому 1939 року. Відповідно до неї Львівське воєводство мало стати ареною безпосередніх боїв, необхідних для утримання польської оборони, оскільки через цю територію проходили важливі для військових цілей залізниці: Львів-Броди, Львів-Золочів, Львів-Бережани, але головне – залізничне сполучення з Румунією, зі Львова на Станіславів та далі на Чернівці. Саме на їхній захист були орієнтовані війська, що стояли у Львові.
А у разі реалізації оперативного плану «Захід», розробку якого Генштаб Польщі поспішно розпочав у березні 1939-го, передбачалося, що відмобілізовані у Львові частини будуть направлені проти Німеччини. Надалі планувалося розмістити у місті запасні частини, польові шпиталі та інші тилові установи. Передбачалося, як і за планом «Схід», що командування окружного корпусу № 6 із залізничним вузлом Львів відіграє важливу роль у військових постачаннях з Румунії.
Більше того – польські стратеги розраховували і на постачання з Радянського Союзу, адже згідно з договором про ненапад між Польщею та СРСР від 1932 року передбачалася нейтральність кожної із сторін у разі, якщо інша опиниться у стані війни з третьою країною.
Загальна мобілізація частин першої черги розпочалася у Львові 31 серпня 1939 року (часткова – декількома днями раніше), і у перші дні вересня всі вони були відправлені залізничним транспортом на театр воєнних дій на заході Польщі. Цьому не завадило навіть те, що 1 вересня Львів зазнав сильного бомбардування люфтваффе. Воно призвело до великих руйнувань, які спочатку дезорганізували всю армійську роботу, адже було пошкоджено Головний залізничний вокзал і безліч будівель поблизу.
До 7 вересня, коли розпочалися роботи з організації оборони Львова, там залишалися лише командування окружного корпусу №6 на чолі з генералом Владиславом Лянгнером, запасні частини та деякі тилові служби. Вранці 10 вересня генерал Лянгнер був присутній на нараді у військового міністра дивізійного генерала Тадеуша Каспжинського у Луцьку, який наказав йому організувати у Львові постійну оборону з метою полегшення становища частин, що воюють на півдні країни.
Того ж дня до міста прибув генерал Казімєж Соснковський, який отримав наказ прийняти командування південною групою армії «Карпати», із завданням утримати позиції на річці Сян та відстояти Львів. Незважаючи на скромні можливості, генерал Лянгнер допоміг йому з організацією штабу групи, керівництва підрозділами та допоміжними частинами.
З 11 вересня гарнізон Львова почав отримувати підкріплення з інших населених пунктів, причому не лише з околиць на кшталт Стрия, а й з Гродно, звідки пізніше прибули частини 3-го прикордонного корпусу. Загалом під командуванням Лянгнера виявилося трохи більше 20 батальйонів піхоти, 65 польових та 18 зенітних знарядь, а також кілька погано озброєних та навчених батальйонів народного ополчення.
Спочатку німці, які до ранку 12 вересня перебували за 66 кілометрів від Львова, вирішили взяти місто малими силами. Командир 98 гірсько-єгерського полку полковник Фердинанд Шьорнер видав наказ про створення механізованої групи, яку сам і очолив.
До складу групи входили два гірсько-єгерські батальйони, рота авангарду, дві батареї самохідних 150-мм гаубиць, взвод 150-мм гаубиць і взвод 100-мм мінометів, а також два взводи 20-мм зенітної артилерії. Група отримала завдання найшвидшим маршем прорватися до Львова. Її загони пересувалися на вантажівках та гусеничних машинах разом із самохідками та патрулями на мотоциклах, вони мали швидко подолати невелику відстань, що відокремлювала їх від Львова, та розбити зустрінуті частини Війська Польського.
Декілька подібних зіткнень справді сталося, але полякам не вдалося не те що зупинити – навіть затримати німців. 12 вересня о 14 годині передові частини групи Шьорнера з’явилися на околиці Львова з боку Зимної Води, саме ця подія і вважається початком оборони міста. Атака німців була спрямована на зайняття стратегічних пунктів у місті та сковування польської оборони. Вже надвечір німці провалилися вглиб міста, і зайняли позиції у районі вулиці Городоцької неподалік Головного залізничного вокзалу.
До кінця 12 вересня Львів був обложений з півдня та півночі. Хоча німці хотіли якнайшвидше зайняти місто, переслідуючи як цілі політичного престижу, так і військово-стратегічні, проте від спроб подальшого швидкого штурму вони відмовилися. 13 вересня німці зайняли одну з найважливіших висот Львова – Кортумову гору, та Головний вокзал. Цього дня Львів залишив генерал Казімєж Соснковський, який вирушив до Перемишля, щоб, зібравши сили, які перебували там, прибути з ними до Львова.
При цьому у самому Львові розпочалося створення протитанкових завалів та засідок. Генерал Лянгнер розраховував у цьому на допомогу цивільних властей, але вранці 13 вересня виявилося, що більшість їх керівництва місто покинула. Наприклад, воєвода Львівський Альфред Білик отримав дозвіл на евакуацію безпосередньо від прем’єра, оминаючи військових. Лянгнеру треба було заново створювати в місті цивільне управління. А наступного дня делегація міської ради взагалі зажадала у генерала припинення бойових дій у місті та передислокації військових у передпілля – через загрозу руйнувань Львова.
Однак на той час на межі руйнування була вже сама польська держава. 14 вересня до Львова прибули офіцери Генштабу з інструкціями для генерала Соснковського. Вони поінформували генерала Лянгнера про евакуацію Штаба Головнокомандувача Війська Польського до Коломиї, практично на кордон із Румунією.
15-16 вересня польські сили у Львові намагалися пробити облогу німців у північному напрямку, щоб допомогти прорватися до міста 10-й кавалерійській бригаді під командуванням Станіслава Мачека, але безуспішно. А вранці 17 вересня ця бригада отримала наказ про відхід на Дністер, а згодом до Угорщини. Очевидно, це було пов’язано з початком «Польського походу» Червоної Армії.
Командування корпусу у Львові також отримало звістку про перетин польського кордону радянськими військами та їхній рух на Захід. Зокрема, у напрямку Львова рухалася 6-а армія Українського фронту під командуванням комкора Філіпа Голікова. Опівдні 17 вересня генерал Лянгнер отримав наказ головнокомандування воювати лише з німцями, а проти частин Червоної Армії відкривати вогонь лише у разі потреби крайньої самооборони.
Хоча 18 вересня сили поляків, які оборонялися у Львові, зросли завдяки прибуттю з Луцька двох бронепоїздів, проте генерал Лянгнер розумів, що найближчими днями місто займуть німецькі війська. Цього дня на нараді із групою старших офіцерів він обговорював варіанти подальших дій. Пропонувалося вночі прорватися всіма силами на Бібрку і далі на південь, у напрямку кордону з Угорщиною, або продовжувати оборону, чекаючи на прибуття оперативної групи генерала Соснковського.
Але опівдні 18 вересня було отримано радіограму від Соснковського про наближення його сил до міста та доцільність спільного удару для прориву його частин до Львова. У зв’язку з цим Лянгнер ухвалив рішення щодо подальшої оборони Львова. Правда, ввечері на нараді із керівниками секторів оборони генерал представив і третю можливість подальших дій – здати місто німцям. Однак проти цього виступила низка офіцерів, і подібна пропозиція більше не обговорювалася.
При цьому німці стягували до Львова все більше сил, і ввечері 18 вересня скинули з літаків листівки з ультиматумом, у яких закликали польський гарнізон до здачі і обіцяли інакше потужну атаку на місто 19 вересня. У свою чергу, радянські війська в ніч на 19 вересня зайняли Винники та спробували з ходу прорватися до міста з боку Личакова. Коли це не вдалося, вони замкнули зі сходу кільце оточення Львова.
Вранці 19 вересня до Личаківської рогатки прибули радянські офіцери, пропонуючи керівництву оборони Львова провести переговори про здачу міста. Представники радянської сторони наголошували, що прибули воювати з німцями і вимагали дозволу на вхід до міста. Оскільки поляки не мали відповідних повноважень, переговори мали бути продовжені пізніше. У цей час польські війська у Львові вели інтенсивні бойові дії з метою з’єднатися з частинами Соснковського, що наступали з боку Брюховичів. Проте ні 19, ні 20 вересня цього не вдалося. Гарнізон Львова приготувався до оборони у повному оточенні.
При цьому штаб 6-ї армії Українського фронту розпочав підготовку генерального наступу на Львів, який мав розпочатися вранці 21 вересня. Проте термін було перенесено, щоб краще підготуватися. Німці також готувалися до генерального штурму Львова, який мав розпочатись трохи раніше за радянський. Німецьке командування навіть запропонувало польським захисникам капітуляцію до ранку 21 вересня, інакше погрожуючи знищенням Львова.
Проте вранці 20 вересня штаб німецької Південної групи армій отримав із Берліна директиву про припинення облоги Львова та встановлення зв’язку з радянським командуванням, щоб не допустити подальших сутичок між частинами двох армій. Надалі наказ по 14-й армії інформував про встановлення радянсько-німецької демаркаційної лінії, що йде вздовж Писи, Нарева, Вісли та Сана до Перемишля, а згодом через Хирів до Ужоцького перевалу в Карпатах. У цих умовах 14-та армія мала припинити ведення бойових дій на схід від цієї лінії і приготуватися до відходу за неї. В результаті, невдовзі після опівночі 21 вересня німецькі війська отримали наказ передати радянським частинам позиції, які вони займали під Львовом, а самі відійшли в напрямку на Янів.
З ранку 21 вересня продовжились переговори представників радянських та польських військових щодо умов здачі міста. Повернувшись із них, генерал Лянгнер проаналізував становище та можливість подальшого продовження оборони. Він дійшов висновку, що шанси на прорив військових частин із міста до Угорщини чи Румунії мінімальні, а продовження бойових дій спричинить великі втрати мирного населення та руйнування міста. Більше того, після розгрому частин генерала Соснковського та повного оточення Львова місто втратило свою військову роль як пункт збору польських військ, що відступали на південь.
Тому, незважаючи на високий бойовий дух підлеглих військ та великі запаси боєприпасів і продовольства, Лянгнер вирішив прийняти пропозицію радянської сторони, яка до того ж гарантувала польським офіцерам особисту свободу, недоторканність майна та можливість виїхати до нейтральних країн.
«Протокол про передачу міста Львова Червоній Армії» було підписано у Винниках вранці 22 вересня 1939 року у Винниках. За легендою, після його підписання генерал Владислав Лянгнер сказав: «Ми воюємо з Німеччиною. Місто боролося з ними 10 днів. Вони, німці, вороги всього слов’янства. Ви ж слов’яни…» Підтвердження цієї легенди немає, проте генерал Лянгнер виявився одним із небагатьох польських офіцерів – захисників Львова, перед якими радянська сторона виконала свої зобов’язання.
Практично всі підлеглі Лянгнера були інтерновані, а згодом розстріляні в таборах НКВС у Катині, Києві та Харкові. При цьому сам Владислав Лянгнер 26 вересня 1939 був вивезений до Москви, де зустрівся з начальником Генштабу Червоної Армії, командармом Борисом Шапошниковим, і з заступником керівника оперативного відділу Генштабу, генерал-полковником Володимиром Івановим.
4 жовтня генерала Лянгнера повернули до Львова, щоб він повідомив про дотримання радянською владою підписаних 22 вересня домовленостей та про швидке звільнення польських офіцерів – учасників оборони Львова. А 20 листопада 1939-го радянська влада дозволила йому виїхати до Румунії, де він був ненадовго інтернований, а пізніше приєднався до Польських збройних сил на Заході. Їхнє командування ніколи не пред’являло генералу Лянгнеру жодних претензій за здачу Львова та її наслідки для сотень польських офіцерів.