Остання українізація Західної України
За логікою речей 17 вересня 1939 року, коли Волинь і Галичина стали частиною Радянської України, мало б стати для українців державним святом «зі сльозами на очах».
Повномасштабна українсько-російська війна дала поштовх четвертому й останньому етапові українізації Західної України, тобто позбавлення її самобутності, окремішності, будь-якої специфіки, що вирізняла б мешканців цього краю серед одноманітної маси посполитих українців.
Тепер, коли тисячі галичан, закарпатців та буковинців воюють і гинуть за «український Донбас» (який зовсім не хоче бути українським ), тобто за єдність і суверенність України в межах окреслених радянськими окупантами і особисто «грузином зі сталі», а не «актами Злуки» петлюр з петрушевичами, то за логікою речей 17 вересня 1939 року мало б стати для українців державним святом «зі сльозами на очах».
В перші роки після розвалу Радянського Союзу у Львові, а потім й інших більших містах Західної України 17 вересня патріотично налаштовані прогресивні городяни влаштовували видовищні акції – із запалюванням сотень свічок у вечір на тротуарах центральних вулиць або й у вікнах приватних помешкань – в ознаменування чергової річниці радянської окупації. Ці заходи були покликані замінити радянський наратив про «золотий вересень», «щасливе возз’єднання» на незалежницький про «трагічну окупацію».
Однак, новозапочаткована традиція з вуличними свічковими геппенінгами досить швидко згасла, оскільки не отримала достатньої підтримки серед мешканців західноукраїнських міст, чимало з котрих були дітьми й внуками саме тих, хто «возз’єднував», тобто окуповував. В досить млявому публічному дискурсі на цю тему з часом прижилася думка, що «окупація» і «возз’єднання» не конче мусять бути поняттями взаємовиключними, адже радянські окупанти де-факто звільнили західних українців від «одвічних ворогів» - окупантів польських, угорських чи румунських. Націонал-патріоти постраждали трохи від когнітивного дисонансу, викликаного цим фактом, і вгомонились. Зрештою, не вперше.
Як ми знаємо, українізацію русинів Галичини, Буковини й Закарпаття започаткували російський імперський вчений-історик Михайло Грушевський та діячі з середовища дрібної малоросійської шляхти з орбіти Драгоманових-Старицьких. Саме «підросійські українці» та анти-російськи налаштовані поляки активно розвивали на східних територіях Австро-Угорської імперії «український проект», спрямований передусім проти духовного й культурного відродження русинів, яким вже упродовж десятиліть опікувалися вихідці з руської шляхти, греко-католицькі священники, видатні діячі, згуртовані навколо Общества ім. Качковського та ін.
За привезені з царської Росії гроші малоросійські патріоти видавали для руського люду імперії Габсбурґів книжки наддніпрянських авторів, створили Наукове Товариство ім. Шевченка (з місцевих культурних діячів якось не знайшлося імені гідного для назви такої структури) та фінансували різного типу калиново-шароварні акції. Чим це в результаті закінчилось відомо – після розвалу Австро-Угорської імперії старі русини разом з новими українцями опинилися на безправних позиціях у відродженій польській державі, стотисячне галицьке військо полягло в степах України замість того, щоб боронити свій народ на своїй території, а на довершення всього ще й генеральний отаман України Симон Петлюра «подарував» Галичину начальникові польської держави Юзефу Пілсудському в обмін на військову підтримку у боротьбі проти більшовиків.
Так ганебно завершився перший етап українізації Галичини, Буковини й Закарпаття, найдраматичнішим наслідком якого стало народження на цих землях українського націоналізму, котрий призведе в наступні десятиліття до політичного тероризму й безглуздого кровопролиття як серед поляків, так і поміж українців.
Другий етап українізації почався вже із «золотим вереснем» 1939 року, коли СРСР в порозуміння з гітлерівською Німеччиною відірвав від Польщі східні воєводства, котрим згодом судилося стати західноукраїнськими областями УРСР – Львівською, Івано-Франківською, Тернопільською, Волинською та Рівненьскою. Після війни поняття Західної України було розтягнуте ще й на Закарпаття та Буковину, відібрані відповідно в Угорщини та Румунії.
Тоді українізовувати «західноукраїнських братів» їхали світочі радянської української культури, як то Олександр Довженко чи Максим Рильський. Вони, привдягаючись за потреби у вишиванки, милозвучною «солов’їною» мовою безсоромно брехали «західнякам» про те, як заможно і щасливо живеться людям в радянській Україні, не обмовившись, зрозуміло, й словом про голодомор 1932-33 років чи репресії 1937-го.
За ними вже цілими ешелонами – ще до війни і особливо після неї – в Галичину, Буковину й Закарпаття з радянської України їхали українські вчителі, партійні пропагандисти та спеціалісти різних профілів. Взамін з новоспеченої Західної України за Урал, в Казахстан чи на крайню російську північ вивозили тисячі сімей – заможних селян, патріотично, не про-радянськи налаштованої інтелігенції, видатних діячів Церкви і культури. Спорожнілі помешкання займали прибульці зі сходу, значною мірою етнічні українці. Так у західноукраїнських містах виникли цілі наддніпрянські чи подільські «гетто», котрі побоювались і цуралися «мєсних». І протримались вони аж до проголошення державної незалежності України, коли вже по-справжньому почали себе почувати господарями на «визволених» колись землях.
Саме їм, нащадкам «визволителів», котрі успадкували від радянської влади «хлібні місця» на підприємствах, начальницькі кабінети, звання й посади в правоохоронних органах і судах etc. припала нагода впроваджувати третій етап українізації галичан, буковинців й закарпатців, більшість з яких упродовж радянського періоду залишалися упослідженими й марґіналізованими як «неблагонадійні».
Цей етап українізації полягав у одноманітненні всіх пересічних громадян, як Заходу так і Сходу України, тобто ставлення їх в жорстку залежність (формальну й неформальну) від столичного політикуму, бізнесу, чиновництва і що за цим йде – від корупції, кумівства, хабарництва, а деколи й відвертого злодійства і бандитизму. Мешканці західних регіонів, як і більшість українці з інших регіонів, стали однаково беззахисними, окраденими і покинутими напризволяще своєю державою. В цьому сенсі всі, хто не належав до влади хоч якогось рівня, почали відчувати свою приналежність до одного обездоленого народу.
В такому стані всіх тих українців, що залишалися в Україні, і застала війна. Вона спровокувала екзодус мешканців східних та південних областей на Захід – до більш віддалених від фронту регіонів України, або ж через них далі в Європу й Америку. Такої кількості і різноманіття «братів-українців» галичани, буковинці й закарпатці ще не бачили. Наївним і недосвідченим «западенцям» довелось прикласти чималих зусиль, щоб спробувати розрізнити – котрі з них «москалі», а котрі просто «малороси», адже переважна більшість тих «біженців» говорили російською і поводилися, на думку місцевих мешканців, виклично й вульгарно, – як «московити».
І от тепер лише за офіційними даними внутрішньо переміщених осіб зареєстровано: на Львівщині – понад 400 тисяч осіб і очікується до зими ще 50 або й 100 тисяч; на Івано-Франківщині – коло 150 тисяч; на Тернопіллі – 77 тисяч; на Закарпатті – 390 тисяч; на Буковині – 106 тисяч. Сумарно виходить понад мільйон «нових мешканців» Західної України, що прибули з культурно й звичаєво «чужих» областей.
Насправді ці цифри значно більші. Варто нагадати, що згідно з останнім переписом населення України з 2001 року (більше переписів не проводили) у цьому регіоні мешкало коло 6 мільйонів людей. За роки формування олігархічної системи десь півтора мільйони дорослих працездатних людей з самої лише Західної України виїхали на заробітки – в Європу, чи й у Росію. Отже, на даний момент в західноукраїнських областях кожен четвертий – це новий прибулець з-за Збруча.
Вони осідають в основному в містах, рідше в містечках, а в села, де є чимало порожніх хат, їхати просто відмовляються. Разом з ними, відповідно, в цих містах й містечках «осідає» російська мова чи малоросійський суржик, туга за «совком» чи прив’язаність до російської культури, в якій вони здебільшого виростали і т.д. Коли стурбовані галицькі жінки допитуються, чому воєнкоми влаштовують «лапанки» на їхніх мужчин, а переселенці вільно розгулюють вулицями, то чують у відповідь, що «цих» не можна в армію, бо вони або здаватимуть позиції ЗСУ ворогові, або й стрілятимуть в спину українським солдатам.
Що ж це виходить – питає себе розгублений патріотичний «западенець» – тепер поміж нас будуть жити люди, які говорять «мовою окупанта» та ще й істерично реагують на зауваження з цього приводу, які є нелояльними до держави і непевними щодо армії, які здебільшого залишаються вірними московській церкві, які не знають і не хочуть брати до уваги місцевих традицій?
Вони й не планують мінятися, бо, по-перше, якщо «Україна – єдина», то вони в себе вдома, а по-друге – вони мають комплекс накинутої ще в радянські часи цивілізаційної вищості щодо «відсталих западенців». Тому подобається місцевим чи ні, але доведеться прийняти східних братів такими, як вони є – в ім’я, так би мовити, української єдності.
В цьому й суть четвертого етапу українізації галичан, буковинців і закарпатців. Новій антиросійській Україні потрібна й нова об’єднавча ідентичність – не російська й не радянська, але й така, до якої не пасують галицькі поняття «української України».
Міф старої культурної Галичини (а також Буковини й Закарпаття), легенди про «український П’ємонт», мовна й звичаєва специфіка регіону – все це повинно померти в ім’я одноманітності й єдності всіх українців. З цією ж метою родовитим західнякам доведеться відректися від частини історії й змиритися з родинними травмами, яких завдавали теж радянські українці з-за Збруча.
Коли цей план буде реалізовано, українізовувати галичан, буковинців чи закарпатців за взірцями Москви чи Києва вже не буде потреби, та й не буде кого українізовувати – всі мешканці України розмовлятимуть, виглядатимуть і поводитимуться приблизно однаково. І вони з легкістю приймуть нове державне свято – 17 вересня, День щасливого возз’єднання.