Волинь-1943: не «геноцид», а етап національно-визвольної боротьби українського народу

Професор Єльського університету Тімоті Снайдер свого часу вказував, що історія – навіть немає різниці, правдива вона чи ні, – часто має паралітичний ефект. Особливо це стосується тих сторінок минулого, які є дражливими та викликають бурхливі дискусії всередині суспільств та між народами. Українців та поляків об'єднують – і водночас ділять – кілька століть доволі бурхливої історії, у якій були короткі періоди співпраці та взаємопорозуміння, але в основному – гострі конфлікти.

Відмінності у позиції української та польської сторони закладають підходи до висвітлення подій на Волині у роки Другої світової. Якщо українські автори перш за все намагаються зосередитися на пошуку причин конфлікту між українцями та поляками у роки воєнного лихоліття, наголошують на неможливості говорити про Волинські події поза історичним контекстом, однією з ланок ланцюга, то польські – зосереджуються лише на тому, що відбулося в краї у 1942-1944 роках.

У Польщі ці події названі «Волинською різнею», і подаються як самостійне явище, ігноруючи історичний контекст і продовження розправ над мирним населенням впродовж 1944-1947 років. Якщо українські учасники дискусії твердять про взаємність конфлікту, то польські наголошують на його односторонності, акцентуючи при цьому винятково на польських жертвах. Так чи інакше, сформувалося два погляди на те, що відбувалося на Волині в роки Другої світової війни, з'явилося наче дві правди, а війна за історію між українцями та поляками нині така ж безкомпромісна, як і в ті роки – хіба що зброя у сторін не холодна чи вогнепальна, а інформаційна.

За точку відліку, з якої на Волині розпочалося розпалювання ворожнечі між українцями і поляками, на думку львівського професора Богдана Гудя, варто брати кінець XVIII століття – поділи Речі Посполитої, коли, захопивши терени Правобережжя України, російський уряд із неабияким успіхом почав застосовувати тут давню римську засаду divide et impera.

Польські повстання у Російській імперії в XIX столітті підірвали впливи польської шляхти на Волині та забезпечили успішність деполонізації України. Водночас, у польській суспільній думці це не виключало відмови від знаменитого «od morza do morza» («від моря до моря») як програми відродження Речі Посполитої. До речі, ця держава насправді ніколи не мала виходу до Чорного моря – це вигадка польського історика Тадеуша Чацького, уродженця Волині.

Відповідно, у суспільній свідомості галицьких та волинських українців кінця ХІХ – початку ХХ століть Польща і поляки поставали у стереотипі «чужого», «визискувача», образами яких згодом послуговувалися ідеологи з метою швидкого залучення селян до процесу українського націєтворення. Сторічний антагонізм на соціальному ґрунті –«поляк» (синонім «пан»), «українець» (синонім «холоп»), –  переріс у антагонізм національний.

З таким багажем стереотипів українці й поляки зустріли Першу світову війну і розвал імперій – Австро-Угорщини і Росії. Саме тоді у них з’явилася можливість створити суверенні держави. Однак замість порозумітися в інтересах обох націй і дійти компромісів, українські та польські державні мужі обрали протистояння.

Чи не найбільшим його проявом стала польсько-українська війна за Галичину та інші західноукраїнські землі в 1918-1919 рр. Коли поляки говорять про Волинь, вони не хочуть говорити про те, що сталося ДО Волині-43, що відбувалося у 1918-1919 роках тощо. І так виглядає, зауважив якось історик Ярослав Грицак, що ця «різня» береться нізвідки, тільки тому що були українські націоналісти, а це небезпечно.

Програні національно-визвольні змагання 1918-1921 років міцно засіли у колективній та індивідуальній свідомості українців. І причиною поразки вони сприймали новопосталу польську державу, у якій, до речі, українці складали численну національну меншину. При цьому у Волинському воєводстві вони були переважаючою більшістю – майже у 70%, у той час як поляків було тільки 16 %.

Українські дослідники уважають, що чи не основною причиною кривавих подій на Волині була саме політика т. зв. Другої Речі Посполитої (самоназва міжвоєнної Польщі) щодо національних меншин, насамперед українців. У рамках політики національної асиміляції українців було запроваджено військове осадництво на «східних кресах»: на Волинь переселяли ветеранів польської армії, яких наділяли порівняно великими земельними ділянками – і це в умовах малоземелля більшості місцевого населення. Саме на теренах Волинського воєводства було найбільше військових осад (колоній) – 432.

Що ж до кількості осадників, то цифри ще більш вражаючі: із загального їх числа близько 11 тисяч на Волині опинилися майже 4,5 тисячі! До Першої світової війни на Волині мешкало близько 160 тисяч поляків, а перед Другою світовою це число майже подвоїлося – понад 300 тисяч осіб. Такий приріст відбувся за рахунок і осадництва, і аграрної колонізації, і скерування чиновників та освітян з центральної Польщі. Це, своєю чергою, обурювало пересічного волинського селянина-українця, і налаштовувало його проти польської держави.

До цього ще варто додати «ревіндикацію» – знищення православних церков на Холмщині та Південному Підляшші, коли були сплюндровані або передані римсько-католицькій церкві сотні храмів. За умов, коли релігія відігравала надважливе значення для мешканців Західної України, такі дії Корпусу Охорони Прикордоння, польської армії та поліції не могли не могли не стати причиною загострення українсько-польського конфлікту уже в роки Другої світової війни.

Конфлікт, який нуртував між українцями та поляками впродовж століть, повинен був знайти собі вихід. І коли розпочалася Друга світова «макровійна», вона дала поштовх українсько-польській «мікровійні». Певною мірою, це було неминуче, адже у її роздмухуванні були зацікавлені основні гравці – Радянський Союз та Третій Райх.

Доктор історичних наук, професор Волинського національного університету імені Лесі Українки Оксана Каліщук вважає, що пошуки відповіді на сакраментальне питання «хто почав?» навряд чи мають сенс. «Обміни взаємними звинуваченнями та вимірювання ваги кривд – це шлях у нікуди. Адже, вслід за Іваном Патриляком, задамо риторичне запитання: що жахливіше – жорстоке криваве повстання рабів чи сотні років попереднього рабства; повстання в Конго чорношкірих місцевих мешканців чи методи бельгійського правління над ними; політика Франції у Алжирі чи те, що робили потім алжирські повстанці з французькими поселенцями?» – відзначає науковець.

Варто також додати, що в лютому 1943-го між польським еміграційним урядом і Кремлем виник конфлікт. Поляки заявили, що вони будуть співпрацювати з совєтами як з союзниками своїх союзників, але на засаді визнання ними кордонів Речі Посполитої станом на 1 вересня 1939 року. У відповідь (в традиційному російсько-радянському стилі) з'явилася заява ТАРС, в якій поляків звинувачували в імперіалізмі та запереченні права українців і білорусів на національне самовизначення. А якщо так, то ми, мовляв, будемо захищати братів-українців. І від того часу починаються масові вбивства.

Як підкреслює професор Богдан Гудь, найжорстокішими і найкривавішими вони були на тих теренах Волині, де перед війною найрозгалуженішою була мережа комуністичних організацій. До речі, як визнає польська історикиня Єва Семашко, гасло «Геть поляків» на Волині в 1920-х висували саме комуністи.

Звісно, ніхто не відкидає того факту, що в акціях проти польських осадників на Волині брала участь і Українська повстанська армія (УПА). Але, з іншого боку, в польських документах пишеться про тотальну анархію на Волині влітку 1943 року, яку не могла опанувати жодна політична сила. Більше того, в окремих документах польського підпілля є твердження, що в ліквідації поляків на Волині найбільше зацікавлені совєти, бо якщо не буде польського населення, то не буде підстав ставити питання про кордони станом на 1 вересня 1939 року.

При цьому повоєнні та нинішні польські історики намагаються знайти легендарний «Наказ № 1» (якого наразі нема) командувача УПА на Волині «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) – в якому начебто йшлося про «очищення Волині від поляків». При цьому заперечують, що «бульбівці» вбивали поляків. Але ж перші значні вбивства польського населення Волині мали місце в Костопільському і Сарненському повітах, – тобто там, де найсильнішою була «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, а не УПА, що фактично заперечує існування «Наказу №1».

Зрозуміло, що в рамках такого масштабного конфлікту, який розгорівся на Волині у 1942-1944 роках, жертви серед мирного населення були з обох боків. При цьому слід пам'ятати про асиметрію людських потенціалів. На Волині станом на зиму 1943 року поляки становили всього близько 10% місцевої популяції. Зрозуміло, що перевага була на українському боці. Тому існує значна асиметрія жертв з польського й українського боку. Натомість після війни на т. зв. «Закерзонні» (українські етнічні землі, нині в складі Польщі) жертв було більше серед українців, тому що там перевага була на боці поляків.

«Якщо ж говорити про підрахунок жертв чи методику підрахунку жертв, то аргументація польських істориків Владислава та Єви Семашків є виразно тенденційною. От читаю в одній зі статей пані Єви: задокументовано 36 тисяч жертв, з прізвищ знаємо 32 тисячі, натомість, вважає авторка, жертв було значно більше – не менше ніж 60 тисяч осіб. Застосовуючи подібну "методику" число жертв можна довести й до фантастичних цифр – 150, 200, а навіть 250 тисяч. Колись було й півмільйона, так Едвард Прус подавав» – говорить професор Богдан Гудь.

Можливо, саме тому польська влада, незважаючи на гучні заяви, не спішила з ексгумацією могил полеглих на Волині, – щоб не виявилося, що їх було значно менше, ніж узгодили організації вихідців зі «східних кресів» та Інститут національної пам’яті Польщі, який заявляв про 100 тисяч поляків, убитих українськими націоналістами. Правда, останнім часом ця інституція говорить, що це число стосується не лише Волинського, а й південно-східних воєводств Другої Речі Посполитої.

Гіперболізація кількості жертв польського населення на Волині є логічною у контексті двох тенденцій, характерних для сучасного польського суспільства: стереотипу жорстокості підрозділів УПА (а значить українців загалом, що виявляє використання останнім часом означення ukraińskie ludobójstwo – український геноцид), та сприйняття власної нації як нації-жертви. При цьому повністю ігнорується намагання Армії Крайової (польське збройне формування часів Другої світової) та еміграційного уряду Польщі в Лондоні за будь-яку ціну зафіксувати належність Волині, Східної Галичини, Холмщини і Підляшшя до відновленої по війні польської держави.

Але для УПА це були терени майбутньої Української Держави, а для Кремля – західні кордони після 17 вересня 1939 року. Однак менше ніж через 50 років після кривавих подій на Волині цей край став складовою частиною незалежної України. Таким чином, з історичної перспективи події на Волині були одним з важливих етапів національно-визвольної боротьби українського народу, що завершилася перемогою 24 серпня 1991 року. Це понад 30 років викликало лють у Кремлі, яка в лютому 2022 року сталлю і свинцем вихлюпнулася на українську землю.  

І хоча сьогодні Польща – надійний союзник України, навіть у цій державі регулярно лунають голоси про «повернення східних кресів», тобто Волині і Галичини. Особливо гучними вони стають 11 липня, коли в Польщі офіційно відзначають «День пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами над громадянами Другої Речі Посполитої». Цю дату навіть офіційні особи часто називають «день пам’яті жертв Волинської різні», закликаючи українців до одностороннього каяття.

Проте, як підкреслює професор Каліщук, односторонній «Волинський нюрнбнерг» не лише практично неможливий – він ще й volens nolens призведе до повторення вірменсько-турецького глухого кута в українсько-польських взаєминах. «Українці та поляки повинні пам'ятати, що після річниць антипольської акції буде наступний день і слід зважати на слова, аби не виявилося, що the day after розмова неможлива» – говорить вона. А ще краще – відкласти цю історико-політичну дискусію на the day after нашої спільної перемоги у триваючій російсько-українській війні.