Замість Західної України буде Рутенія
Якщо Буковина, Волинь, Галичина, Підкарпаття і Поділля справді хочуть повернутися в Европу, цим землям потрібно згадати про єдину для них назву «Рутенія», а не вдавати з себе «західну версію» України.
За кілька останніх років саме слово «Україна» настільки дискредитоване серед адекватних людей — причому не лише в навколишньому її світі, але і на території б/УРСР — що будь-який державний проект, який претендує на успіх, просто змушений буде відмовитися від цієї вигаданої масонами назви. На Південному Сході процес, як то кажуть, пішов — навіть після всіх зусиль пропаганди київського режиму історична назва «Новоросія» стала об'єднуючою для Донбасу, Харкова, Катеринослава, Запоріжжя, Єлисаветграда, Одеси, Миколаєва і Херсона. А ось «европейські» регіони країни ніяк не можуть визначитися з єдиним для всіх восьми областей ідентифікатором, користуючись ще одним штучним конструктом (правда, більш новим, сталінським) — «Західна Україна».
Причому якщо походження останнього терміну чітко задокументоване в рішеннях Комінтерну, який створив для Волині і Галичини «Комуністичну партію Західної України» (правда, Буковина тоді в «бета-версію» ЗУ не потрапила, і внаслідок перебування під владою Румунії удостоїлася власної компартії, а Підкарпаття взагалі визнали «українським» тільки в 1944-му), то навколо появи «материнської» назви досі триває дилетантська дискусія. При цьому професійні історики, навіть вельми ідеологізовані, давно визначилися: «Оукраина» в літописах і документах ХІІ-ХVІ століть означає всього лише «пограниччя, порубіжжя», саме таке трактування підтримували і Огієнко, і Грушевський, і навіть Субтельний.
Просто спочатку це було південне і західне пограниччя Київського князівства, а після входження більшості нинішньої території України до складу Речі Посполитої — східні і південні рубежі вже цієї держави (Україна подільська, Україна брацлавська, Україна київська). Першу спробу надати терміну «Україна» державного звучання зробив Богдан Хмельницький, що й не дивно — адже підконтрольні йому землі якраз і перебували на краю Польщі. Однак Хмельницький і його «політичні спадкоємці», аж до Мазепи й Орлика включно, настільки дискредитували цю назву, що про неї довелося забути майже на сто років.
Як справедливо зауважив в 2013-му році історик Данило Яневський, який тоді ще зберігав ясність думки, «люди на цій території до тих пір ніколи не називали себе українцями, цей термін з'явився в другій половині XIX століття. На Наддніпрянській Україні — в колі людей, які вивели Тараса Шевченка: щоб відмежуватися від великомосковських політичних та ідеологічних практик, мовляв, ми — окремий етнос. Сама назва «українці» ще з часів Котляревського педалювалася інтелектуальною верхівкою Малоросії, яка майже вся була в масонських ложах. На Галичині — в групі Маркіяна Шашкевича, щоб відмежуватися від поляків...»
Звичайно, Яневському незручно було згадувати, що створена в 1834-му у Львові «група Маркіяна Шашкевича» мала власну назву — «Руська Трійця» (Ruthenische Triade). Хоча австрійські власті звинувачували засновників «Трійці» (які теж любили читати Котляревського, до речі) в роботі на Москву, вони всього лише хотіли домогтися від Відня більшої уваги до свого, русинського народу — що перебував в Галичині під гнітом поляків, на яких спиралася імперська адміністрація. Однак навіть після революційних подій 1848-го, коли русини не тільки в Галичині, а й в інших землях Дунайської монархії зберегли вірність імператору, особливої підтримки з Відня вони не отримали. Так, були школи, газети, книги, окремі представники етносу могли зробити кар'єру — але це неможливо порівняти зі статусом, який мали в імперії угорці, чехи і ті ж поляки.
Однак саме за часів Австрії, а пізніше Австро-Угорщини фактично народилося заново назва «Рутенія» (Ruthenia) — так в латинському варіанті в середньовіччі звалася Русь. Саме так в Дунайської монархії неформально називали не тільки східну частину Королівства Галичина і Лодомерія (нинішня Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області, причому до складу останньої входять частини історичної Волині та Поділля), але і північну частину Герцогства Буковина (нині — більша частина Чернівецької області ), і Угорську Русь (пізніше — Підкарпатська Русь, нині — Закарпатська область України). Саме «Rex Russiae» титулували себе останні королі Галичини до її першого входження в склад польської держави в XIV столітті, проте Австрія після приєднання в 1772-75 спочатку Галичини, а потім і Буковини, обрала для цих територій згадану вище більш скромну назву (Буковину виділили в окрему коронну землю тільки в 1849-м).
Завдячуючи переписам часів Австро-Угорщини збереглися свідоцтва того, що жодних «українців» на території Дунайської монархії ще сто років тому не існувало — були русини, а також виділені в окрему етнічну групу гуцули. Навіть коли в другій половині XIX століття у Відні прийняли історичне (і згубне) рішення про експансію на Схід, і почали активно трансформувати еліту русинів в «українців» (які повинні визволяти своїх «братів з московських кайдан»), в офіційних документах імперії нова етнічна група не з'явилася. Більше того — і після Першої світової війни, створення УНР і ЗУНР, «Злуки» і т. п., згідно польського перепису 1923 року в Галичині та Волині русинами назвали себе 1 млн 230 тисяч людей, а українцями — 1 млн 800 тисяч.
Така ситуація дуже не подобалася Організації Українських Націоналістів, яка розгорнула в 1930-і роки терор не стільки проти польської держави, скільки проти «неправильних» українців і русинів (вбивство оунівцями вчителя української гімназії у Львові, колишнього офіцера Української Галицької Армії Івана Бабія — лише найгучніший з низки подібних «атентатів»). Особливою жорстокістю відрізнялося тоді ще не формалізоване «бандерівське» крило ОУН, яке пізніше, за часів Другої світової війни, а особливо після неї, могло запросто спалити хату селянина, котрий продовжував називати себе русином. Так що «перехрещення» жителів Буковини, Волині, Галичини та Підкарпаття з русинів на українців, яке здійснював Радянський Союз після війни, спиралося на багаторічні дії затятих супротивників СРСР.
Тому не дивно, що про свої русинські корені досі найбільше пам'ятають на Підкарпатті, де бандерівський терор був не таким масовим, як на Галичині та Волині. В самій же Галичині, коли ще можна було публічно говорити про автономізацію, згадували ЗУНР, а не Рутенію або Королівство Руське. Більше того, враховуючи інтелектуальний рівень галицьких «патріотів», навіть до 2013-го за назви на «Ру ...» можна було отримати ярлик «агента Москви», і пояснювати різницю між Russische і Ruthenische було марно. А розповідь про походження самого терміна «Русь» від шведського «руотсі» (веслярі), як називали себе нормани, котрі захопили спочатку Новгород, а потім і Київ, — і зовсім могла закінчитися трагічно, незважаючи на схиляння більшості українських націоналістів перед давньоскандинавською естетикою.
Однак навіть після років диктатури Києва, яка посилюється з кожним днем, в західних регіонах країни тривають (нехай і непублічні) дискусії про самостійне «повернення в Европу», від якої все більше віддаляється Україна Порошенка/Зеленського. Після масових репресій проти інакомислячих і війни на Донбасі стало очевидно, що не те що автономії — навіть мінімальної децентралізації чекати від Києва не доводиться, тому єдиний формат такого повернення — незалежна держава, яка з моменту проголошення буде під фактичним протекторатом ЕС. Єдиний же варіант внутрішнього устрою цієї держави — конфедерація, де Буковина, Волинь, Галичина, Підкарпаття (а можливо — навіть Поділля) будуть мати рівні політичні права, незалежно від кількості населення і економічного потенціалу.
А ось щодо назви нової держави до цих пір тривають дискусії. ЗУНР позбавлена сенсу — навіщо залишати Україні, якщо вона збережеться на карті Европи, навіть мінімальний привід для територіальних претензій? Будь-яка згадка в назві Галичини (навіть в історичному форматі «Галицько-Волинського королівства», в яке входили всі західні регіони сучасної України) автоматично провокує внутрішні конфлікти. Не менш історична «Червона Русь» (та й будь-яка інша «Русь»), на жаль, буде негативно сприйнята більшістю населення, одурманеного роками антиросійської пропаганди. А ось Рутенія, яка цілком співвідноситься з культивованим в Буковині, Галичині та Підкарпатті «австро-угорським міфом», може стати не тільки об'єднуючим фактором для регіонів західної частини України, а й перепусткою для них в об'єднану Европу.
Заперечите — мовляв, туди навіть багату Каталонію самостійно не пускають? Насправді Брюссель просто вдає, що підтримує територіальну цілісність Іспанії, адже ідеологічне рішення про перетворення ЕС в «Европу реґіонів» прийнято дуже давно. І пілотним варіантом цього процесу стали не Шотландія і Каталонія, а Чехія і Словаччина, а також створені на уламках Югославії держави. До речі, Косово — далеко не остання частина Сербії, яку планують перетворити на незалежну країну (на черзі — Воєводина і Санджак), але саме підручники з історії цієї другої албанської держави могли б стати прикладом для Рутенії.
Тільки уявіть собі: «Сотні років волелюбні русини потерпали від придніпровських орд. Особливу заздрість цих вбраних в татарський одяг і по-дикунському голених розбійників викликали наші розкішні міста, перш за все наша споконвічна столиця, королівське місто Лева. А найбільшу злість мали вони до нашої церкви, яка відновила свою єдність з Вселенським престолом в Римі. Хоча прибульці зі сходу називали себе християнами, вони палили наші храми і знищували кожного, хто не хотів визнавати себе так званим «православним» — чим були дуже схожі на своїх союзників-мусульман, які теж всіх хотіли зробити «правовірними»... Під час Першої світової війни русини стали на захист свого права жити у вільній європейській державі, якою тоді була Дунайська монархія, і створили перше в своїй новітній історії військове формування — легіони Січових Стрільців, які змушені були воювати проти агресивної Російської імперії. Недарма ж, коли полки російської армії входили в наші міста, в перших лавах їхали наддніпрянці, які співали українських пісень. Але потім саме ці наддніпрянці заарештовували наших священиків, вчителів, лікарів і вивозили їх на Сибір ... Те ж саме вони зробили і в 1939-40 роках, коли знову вторглися в Рутенію в складі радянських військ — тільки тепер їх жорстокість вилилася в сотні тисяч жертв. Русини змушені були створити сили самозахисту — Повстанську армію, а пізніше — унікальне військове формування «Дивізія СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ «Галичина»... Наші діди боролися за волю свого народу найдовше народів Східної Європи — до кінця 50-х років... Коли під шквалами змін світового порядку радянська імперія захиталася, ми скликали законно обраний більшістю населення Рутенії представницький орган — Галицьку Асамблею...»
Звісно, «альтернативна історія» — специфічний жанр, але давно він не ставав в Європі настільки реальним, як в останні десятиліття. Зрозуміло, що жодних гарантій успішного (та й взагалі будь-якого) майбутнього Рутенії немає. Але якщо про це не говорити, то вже через одне покоління вулицями Львова, Чернівців та Ужгорода будуть ходити незрозумілі персонажі в шароварах, і там зникне не лише російська, польська, румунська та угорська мова, але й нормальна українська — на місце якої прийде «державний суржик».
Тому потворне дітище Біловезького договору під назвою «Україна» може і далі боротися з неіснуючими зовнішніми і внутрішніми ворогами (бо єдиним ворогом цієї failed sate є її влада), а Рутенія буде шукати друзів, в першу чергу — в Европі, яка калейдоскопічно змінюється. До речі, шкода, що у Львові чи Чернівцях свого часу не відкрили хоча б символічних дільниць для голосування на референдумі за незалежність Каталонії — через пару років ця країна могла б, в свою чергу, підтримати аналогічний референдум у Рутенії.