Новини


Країна вдавань


Ця країна завше воліла щось наслідувати.

Хотіла не шукати свого справжнього обличчя. Ховалася за ликами чужих імперій, бігала в їхній тіні. Переховувалась, наче боялася показати себе справжню. Боялася, що може виявитися гіршою, і від того почала себе недооцінювати, зростаючи за чужими плечима непевною.

Назарій ЗанозНазарій Заноз

А може й навпаки, страхалася виявитись куди цікавішою за всі ці Австрії і Московії, Польщі й Угорщини, Румунії та Османії. Боялася показати правдивий лик, бо тоді довелося б завше бути собою, а не ховатися за чужими спинами. Більше б не мала змоги перекидати на когось всю відповідальність за скоєне.

В будь-якім випадку, любила вторити.

Любила те так сильно, що часом пнулася бути більшою Австрією, ніж сама Австрія. Бути совітами більшими за самих совітів. Першими з перших. Стаючи своїми між чужих, чужими між своїх і чужими між чужих своїх. Лиш би бути вдаваною, лиш би не бути собою.

Ці наслідування дозволяли їй чудово вбирати риси інших, всотувати характери і думки, наслідувати дії та звички, видавати себе за інших та інших звинувачувати в тому, що вдають її.

Іноді вона сама вірила в правдивість наслідуваного настільки, що свої справжні риси їй видавались чужими. Вона вдавала, що забуває їх чи забуває, що вдає їх.

Від цього всі звикли з чимось її порівнювати, бо ж не мали певності, що відають, яка із її імітацій є нею самою. Від цього порівнювали її міста із іншими топосами, котрі вони теж, мабуть, колись вдавали. Так і з’явилися ці «маленькі Парижі», «маленькі Праги», «маленькі Відні», а ще «маленькі Швейцарії» та інші дрібні палестини, такі традиційні для цієї країни.

Оскільки площа її величезна, то між усіма своїми територіями розділила різні типи й види вдавання: на кого мають бути схожими, на що скидатися, ким прикидатися і на кого кидатися, кого любити, а кого і убити, під кого «косити», а з ким і жити, кого надихати і ким надихатись, від кого здихатись і ким задихатись.

Хтось отримав завдання «косити» під Московію, хтось під Молдову, хтось носити мішками полову і забувати українську мову. І декотрі так захопилися тими вдаваннями, що й не зчулися, як самі повірили, що то не їх місія, а правдиво порода така. Увірували в усі ці новоросії та інші подібні їм деенери. Але вдавання те ніколи не було вічним, тому рано чи пізно вони знов передумають, аби  нагадувати вже когось іншого, наприклад, себе самих. Тільки котрих себе самих: ті, котрими були до всіх вдавань, чи тих, що постійно когось вдають? І хто із них правдивіше справжній? Хто нарочито щирий?

Цій країні подобаються чужі мови і чужі голоси. Їх можна запам’ятовувати, їх можна промовляти, їх можна вивчати напам’ять, вслухатися в звучання та смакувати, мов якимсь соковитим заморським фруктом. Щоби підкреслити їх іншість, можна розмовляти рідною з чужим акцентом чи чужими мовами зі своїм. Можна намагатися зімітувати їх за допомогою підручних засобів чи вірно артикуляції, можна намагатися розмовляти, а можна й співати. Україні до смаку поліфонія, тому тут такі чудові пісні і такі голосисті люди. А що ті мови все більш забуваються, що ближні сусіди видаються все дальшими або надто близькими, то все тужливішими стають їхні співи. Тому в цьому краї пісні вкрай сумні.

Цій країні до смаку переймати чужі традиції і чужу культуру, брати під свою руйнівну опіку архітектуру, святкувати чужі дати, не пам’ятаючи своїх.

Від цього вдавання, від забуття того, що імітувалося, а що є твоїм, від тієї кількості наслідувань та наслідуваних, – все перемішується в голові. Все збирається в незрозумілі купи, від чого й витворюється ця дика суміш, ця еклектика: почуттів та відчуттів, культур та епох, народів та їх голосів, слів та мовчань, фотокарток та живопису, зразків архітектури та побуту, агрокультури та аргокультури. Утворюються дивні пари, незвичні поєднання, ця еклектика світогляду, де найкраще чуються поруч взаємовиключні речі, ця оксюморонна дуальність, цей кітч, що лізе на голову високій культурі, цей колаж абсурду – всі вони знаходять своє місце під сонцем цієї країни.

Вона вільно може, як вдавати жертву, так і вдавити жертву. Може ліпити пластикові вікна на кам’яниці XVII віку і прибивати акуратні дерев’яні ніжки до совкових табуретів. Може синхронізувати комуністів та націоналістів. Може відбиватися з останніх сил кілька років. Може це все робити насправді, а може й вдавати. Вдавати, що має у собі кам’яниці XVII століття і пластикові рами, ультраправих та червоних, табурети та раритети. Вдавати, що вони справжні і вдавати, що їх не існує.

Вона може це робити в режимі нон-стоп, не задумуючись, мімікруючи під щось одне чи щось інше.

І ця її щира вдаваність, це перманентне наслідування робить її найправдивішою країною з усіх.

 

Джерело:  ZBRUČ

Читайте також


Опитування

Що треба відзначати 30 червня?