Новини


Синдром Чорновола, або ж Феномен українського федералізму


Термін «федералізм», який в усьому світі означає посилення централізованої влади, в Україні став символом протистояння регіонів з Києвом.

Останнім часом політики, політологи та журналісти називають «федералізацією» масу різних процесів – від деконцентрації та децентралізації влади до неприкритого сепаратизму. Хоча ще 25 років тому дискусії щодо можливого федеративного устрою України ішли на значно вищому фаховому рівні. Можливо, тому що їхній тон задав В’ячеслав Чорновіл.

В'ячеслав ЧорновілВ'ячеслав Чорновіл

Звісно, він був не першим теоретиком федералізму на українських теренах, – ще в середині ХІХ століття про це писав Михайло Драгоманов, який вбачав у федеративному устрої держави найкращу та найповнішу форму демократії. У 1891 році кероване Миколою Міхновським «Братство тарасівців» виступило за «вільну соборну федеративну Україну». «Тарасівці» у своїй програмі окреслювали майбутню українську державу як федерацію Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини. Під час російської революції 1905 року Міхновський розвинув цю ідею у своєму проекті Конституції Самостійної України.

Проте на шлях до реальної самостійності Україна стала лише наприкінці 80-х років ХХ століття. У жовтні 1989 року, одразу після заснування Народного Руху України, В’ячеслав Чорновіл публікує статтю «Моя виборча програма». Більшість тез цього документа вже втратили актуальність, багато вже у час написання виглядали наївними, проте одну я хочу навести повністю: «Бачу в складі Української Федеративної Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим – як незалежного сусіду, або автономну республіку в союзі з Україною. Кожна із земель матиме свій парламент (Донецьку Раду, Галицьку Раду і т.д.) і свій земельний уряд, а двопалатна (з пропорційним представництвом від усього населення, і порівним – від земель) Центральна Рада України відатиме і берегтиме гарантії демократичних прав (на опозицію, на вільні вибори, на свободу слова і друку, на приватну чи колективну власність, на недоторканість і гідність особи)».

Не дивно, що ці слова написав Чорновіл, який до дисидентства та багатолітнього ув’язнення особисто переконався: Україна – занадто різна, щоб бути централізованою державою. Він народився на Черкащині, вчився у Києві, взявши там академвідпустку – працював на будівництві домни в Маріуполі, потім – на Львівському телебаченні, і навіть встиг покерувати комсомольською організацією будівництва Київської ГЕС. Ставши одним із організаторів українського руху «шестидесятників», В’ячеслав Чорновіл завжди виступав не лише за самостійність України, але й за дотримання прав людини. Природно, з цього випливала й повага до прав традиційних українських земель. За свідченням сина політика – Тараса, ідея федеративної України вперше виникла у В’ячеслава Чорновола у 1987 році, і свій задум він виклав на засіданні Львівського дискусійного клубу. Політик уявляв майбутню Україну федеративною державою – «союзом земель, які склалися історично і несуть на собі природно-кліматичні, культурно-етнографічні, мовно-діалектні, побутово-господарчі та інші відмінності, що творять неповторне різнолике обличчя єдиного народу».

У згаданій вище «Програмі», В’ячеслав Чорновіл перелічив і законопроекти, прийняття яких він обіцяв домагатися насамперед. Серед першочергових кроків мало бути ухвалення «Закону про державний устрій України» та проголошення України федеративною республікою, що складалася б із 12 федеральних земель із широким політичним, соціально-економічним, культурним самоврядуванням. Відповідно до проекту, найвищим законодавчим органом республіки мала стати двопалатна Центральна Рада України. Наступним кроком, на думку політика, мало бути прийняття «Закону про національні меншості, який гарантував би неукраїнським меншостям республіки (росіяни, євреї, поляки, білоруси та ін.) культурно-національну автономію, а у випадку суцільного замешкання (угорці, греки, румуни та ін.) – адміністративно-національну автономію (національні сільські ради, повіти та ін. )». Окремий пункт цього закону мав передбачити «повернення (при матеріальному та іншому сприянні держави) репресованого кримськотатарського народу в місця колишнього проживання у Криму і утворення у складі України Кримської Автономної Республіки, в якій із трьох основних національностей корінному народу для відновлення його державності будуть надані певні пріоритети (щодо мови, участи у керівних органах)».

Проте після перемоги національно-демократичних сил на виборах до місцевих рад у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях (Чорновіл став головою Львівської облради) з’явилась ідея автономії західного регіону. Восени 1990-го року було створено об’єднання Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської обласних рад – «Галицька Асамблея». У відповідь на закиди у сепаратизмі та планах автономізації Галичини керівники асамблеї заявляли, що питання про автономію та перехід до федеративного устрою є передчасним. В’ячеслав Чорновіл, зокрема, тоді виправдовувався: «Хочу особливо підкреслити, що Галицька асамблея – не реалізація моєї давньої ідеї про федеративний устрій України. Поки що це було б не на руку демократичним силам. Але вважаю цю ідею плідною, і коли в нас буде нова, суверенна держава, перші кроки галицької єдності, без сумніву, знадобляться».

Проте політика нещадно критикували – не стільки комуністична влада УРСР, як самі націонал-демократи. Показовими є тодішні заяви львівського історика Ярослава Дашкевича: «Якщо демократи – ті, що далі пропагують федералізацію-регіоналізацію – потуратимуть такому процесові, то він охопить із законодавчим процесом, треба думати, Донкривбас, так звану Новоросію, Закарпаття, може й інші «землі». Якесь дитячо-наївне захоплення Галицькою асамблеєю багатьом не дає можливість зрозуміти, що такий галицький сепаратизм – вода на млин сепаратистам, шовіністам, які прагнуть розчленувати соборну Україну».

Як бачите, риторика критиків федерального устрою України з тих часів не надто змінилася. Проте свою позицію – з федераліста на унітариста – В’ячеслав Чорновіл змінив зовсім не через вагомість аргументів, якими оперували його критики. Після проголошення незалежності України він вирішив стати київським, а не галицьким політиком. Місце сидіння визначає точку зору не лише в Україні, тож ніхто особливо й не здивувався, коли вже у вересні 1991-го, вступивши у боротьбу за пост Президента України, В’ячеслав Чорновіл заявив: «Нам ніхто не давав права розвалювати Україну на якісь державки! Моя ж ідея федеративного устрою нічого спільного з цим не має. Вона полягає лише в ширшому місцевому самоврядуванні з підпорядкування центру, центральному уряду... А крім того, перехід до такого устрою зараз не на часі. Спершу слід збудувати міцну Українську державу». У програмі кандидата Чорновола вже не було слова «федералізація»…

В 'ячелав Чорновіл, Михайло Горинь та Іван Драч на Зборах НРУВ 'ячелав Чорновіл, Михайло Горинь та Іван Драч на Зборах НРУ

Через рік, на IV Великих Зборах Народного Руху України, обговорювалася підготовлена робочою групою під фактичним керівництвом Чорновола «Концепція державотворення України». Презентуючи «Концепцію», член Центрального проводу НРУ Володимир Черняк зазначив: «Ми виходимо з того, що за історичними, етнічними, політичними, соціально-психологічними чинниками Україна тяжіє до федералізму. Перспектива України, на наш погляд, – федеративна держава. Ми за поділ України на землі, за регіоналізацію і федералізацію, але на основі принципу соборності. Ми за федералізацію України в розумінні децентралізації». У серпні 2014-го ці ж слова повторить канцлер Німеччини Ангела Меркель…

А у 1992-му Черняк (хоча всі розуміли, що він озвучує думки Чорновола) наголошував, що мова йшла про перспективу, а в тогочасних умовах Україна мала залишатися унітарною. Водночас децентралізація розглядалась як шлях до демократизації всієї політичної системи і суспільства: «Ми вважаємо, що поступовий перехід до тривалого процесу земельного поділу України сприятиме збереженню її соборності... Тобто, надаючи автономію землям, ми будемо сприяти демократизації державності... Крім того, земельна, територіальна організація України, тобто демократизація на місцях, сприятиме нейтралізації авторитарних і тоталітарних тенденцій із боку центральної влади і забезпечить їх демократизацію».

Проте навіть такий м’який підхід не знайшов підтримки серед націонал-демократів. Наприкінці засідання В’ячеслав Чорновіл запевнив: «У нашій Концепції державотворення йде мова тільки про перспективу, я навіть не вживав би слово «федералізація» – воно дуже, дуже багатозначне. Воно натякає на якусь державність у державі. Можна говорити тільки про далеку перспективу земельного устрою, розширення місцевого самоврядування... Те, з чим ви не погодитесь, там ніколи не буде». Після дискусій пункт «Форма державного устрою» у Концепції було викладено так: «За історичними, етнічними, економічними, політичними, соціально-психологічними чинниками українське суспільство не є однорідним. Із метою забезпечення незалежності і розбудови повноцінної державності Україна має залишитися унітарною за формою свого державного устрою. При цьому слід рішуче і послідовно проводити децентралізацію функцій державного управління».

Власне, після цього питання можливого федеративного устрою України на багато років зникло з порядку денного українського політикуму. Спочатку Леонід Кравчук, а потім Леонід Кучма на президентських посадах вибудували в Україні централізовану систему влади, де регіонального самоврядування не було де-факто, а місцеве – було обмежене органами державної влади. Можна було говорити тільки про «посилення місцевого самоврядування» – та й то наближеним до Президента політикам, на кшталт голови Луганської облради Віктора Тихонова. У 2004-му слова «федеративний» не було в програмах обох фаворитів президентських виборів – Віктора Ющенка та Віктора Януковича. А у 2005-му Віктор Ющенко зробив усе, щоб у Конституцію були внесені зміни, які мали розширити права регіонів та громад.

Ситуація формально змінилася у 2006-му році, коли в програмі Партії регіонів з’явився пункт наступного змісту: «Децентралізація влади і збільшення прав регіонів. Поступово реалізуємо федеративний принцип державного устрою. Єдність у розмаїтості – об'єктивна реальність нашого суспільства, і вона повинна бути втілена у державному устрої України!». Проте коли «регіонали» перемогли на парламентських виборах, а їхній лідер Віктор Янукович став прем’єр-міністром України, вони нічого не зробили для втілення цього пункту своєї програми. У програмі Віктора Януковича як кандидата у Президенти України в 2009 році згадки про федералізм уже не було.

Віктор Янукович і Віктор ТихоновВіктор Янукович і Віктор Тихонов

Після перемоги на президентських виборах Президент Янукович вибудував гіперцентралізовану систему влади, а регіони були остаточно позбавлені суб’єктності. Віктора Тихонова, який у 2010-му став віце-прем’єр-міністром України з питань регіональної політики, змусили навіть «покаятися» за федералістські переконання і заявити в інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «Насправді сьогодні ми говоримо виключно про унітарну державу. Тому що ні суспільство, ні влада не готові вести розмову про класичний федералізм. Держава може стати класичною федерацією, коли вона багата. Щоб ніхто ­– ні Галичина, ні Донецьк – навіть і подумати не могли, що треба відокремитися. Тільки багата й сильна держава може дозволити собі федерацію». Не допомогло: скоро Віктор Янукович звільнив Тихонова і відправив послом у Білорусь…

Зараз людей, які говорять про необхідність зміни державного устрою України з унітарного на федеративний, створення автономій (і навіть просто розширення прав громад) часто відправляють значно далі – «куди Макар телят не ганяв». Міліція та СБУ звинувачують їх у «сепаратизмі» за обговорення цілком законної, ненасильницької зміни конституційного ладу – шляхом участі у легальних виборах та референдумах. Очевидно саме цим викликані недавні «покаянні» заяви голови громадської організації «Європейська Галицька Асамблея» Володимира Павліва. Його – після організованої ЄГА конференції «Галицькі стратегії» – ЗМІ вчергове почали називати «сепаратистом». 29 жовтня пан Павлів зібрав спеціальну прес-конференцію, на якій заявив: «Якщо раніше я говорив про те, що я автономіст, то це було за часів Януковича і мова йшла про культурну автономію в складі України. Тепер, коли змінилися обставини і минув Майдан, немає необхідності в якихось автономіях».

Власне, як і багато років тому, все пояснюється «зміною обставин»… Цікаво, чи виправдовуватиметься тепер Андрій Садовий, який теж брав участь у конференції «Галицькі стратегії»? Адже Володимир Павлів наголосив, що йдеться про кампанію, спрямовану проти львівського міського голови Андрія Садового та його партії «Самопоміч», бо конференція проходила за тиждень до парламентських виборів. Власне, виступ мера Львова на цьому заході був цілком природнім – адже пан Садовий багато років виступає за децентралізацію влади та розширення повноважень місцевого самоврядування в Україні. Під цими ж галами йшла на вибори його партія «Самопоміч», яка здобула третє місце і майже 11% голосів. Тому й не дивно, що закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» мер Львова прокоментував роздратовано: «Те, про що ми б'ємося десятки років, деякі області можуть отримати автоматичною. А інші мають сидіти і чекати з моря погоди».

Поки що від цих слів Андрій Садовий не відмовився. Хоча днями політик продемонстрував, що як і В’ячеслав Чорновіл, може різко міняти позицію, поглядаючи на Київ. Після парламентских виборів 2014-го на своїй сторінці у Фейсбук Садовий написав: «Щодо моєї ролі в переговорах. Мене запрошують і Президент і Прем’єр-міністр на розмови. Я йду і прошу їх про наступне: всі розмови про коаліцію мають відбуватись між майбутніми депутатами. Делегація від «Самопомочі» визначена…» А вже через кілька годин після цьоого на брифінгу мер Львова розповідав про те, як на зустрічі з Петром Порошенком та Арсенієм Яценюком він обговорював «головне питання – майбутня робота в парламенті, робота коаліції».

Чи обміняє Андрій Іванович своє «львівське первородство» на «черевичну юшку» посад у Києві, як це свого часу зробив В’ячеслав Максимович, – зараз сказати важко. Але якщо навіть таке станеться – то нічого феноменального в цьому вже не буде…

Опитування

Що треба відзначати 30 червня?